— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в житті, і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге, ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки…
Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.
Султан не відповів циганові ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.
Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.
Коли знайшлися на високій платформі замку, зворушена пригодою, султанка сказала несміло до мужа, що почулася матір’ю.
Усміхнувся до неї і сказав:
— Коли буде син…
— То ти даш ім’я йому, — докінчила.
— А коли буде дочка?
— То ім’я її буде Мірмаг (Місячне Світло), — відповіла, — бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз Кассім у Стамбулі, додала мені сили під Віднем не пустити тебе до бою.
По хвилі додала:
— Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобі, може, і життя вратувала.
Султан весело усміхнувся й відповів:
— Коли я собі добре пригадую, то здається, що я через тебе впав з коня і в рішаючій хвилі вивихнув собі руку. Але, може, й лучше так сталося.
— І ти ще можеш сумніватися, чи лучше? — запитала.
— О, ні, не сумніваюся, — відповів Сулейман, котрий так любив сю жінку, що мимо великої твердости свого характеру все їй уступав. І все був задоволений з того, що уступав.
— І чому ж ти відразу так не говориш? — сказала, врадувана.
— Повір мені, що я дуже тішуся, що не ти звихнула руку, тільки я, — відповів.
— А мені найбільше подобалося, як ми, йдучи на Відень, бачили з горбів по дорозі, як утікали перед тобою німецькі відділи. Точно, як птиці перед бурею!
Бачив, що вона не звертала ніякої уваги на його невдачу й тішилася тільки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий.
— А не знаєш, — запитала, — чому циганка перервала предсказування моєї будучности?
Цікаво вдивлялася в його очі. Сулейман споважнів і сказав:
— Мабуть, тому, що тобі предсказує будучність сам Аллаг.
— Нехай діється воля Його! — додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в ній її давня віра.
І разом увійшли в прекрасні кімнати угорських королів.
Муедзини зачали співати п’ятий азан на вежах струнких мінаретів. На Дунай лягала чудова тиша ночі, і птиці змовкали в густих очеретах.
Сулейман Величавий схилився з жінкою на диван молитовний, обоє обличчям обернені до Мекки.
Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними, — дивне життя.
Розділ XVIII
Гаддж Роксоляни
I
«Хвала будь Богу єдиному! Крім Нього нема Бога. Він живучий і вічно живий. І нема нічого Йому рівного, ні на землі, ні на небі. Він сотворив небо та землю й упорядкував світло й темряву. Хвала і слава Йому, що своїх вірних провадить до святої святині!»
Вже час наспівав і здібний син Сулеймана, Мустафа, як винна літоросль, дозрівав… Дозрів і замір султанки.
В п’ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зі сином Селімом і з донечкою Мірмаг кораблем зі Стамбула до Єгипту, щоб відбути Гаддж — святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим і святу землю нессараг, де уродився, страждав і помер на хресті дивний Бог джаврів. Султанка не хотіла ступити на ту землю, заки помолиться біля гробу Пророка. І всі правовірні мослеми хвалили розум і побожність її.
В Єгипті мала ждати на мужа свого, котрий також хотів їхати з нею на Гаддж, але важні державні справи задержали його несподівано в Стамбулі. Коли б Сулейман не міг прибути в означенім часі, одержала дозвіл їхати без нього дальше, що й сталося. В Каїрі зложено для неї велику каравану з прочан і султанської сторожі. І вона рушила на Схід, наперед щоб оглянути гори Синайські.
Геть за Суезом дромедар султанки звітрив воду оази і сам пустився найсильнішим бігом.[86]
Сонце почало помалу заходити. А мертва піщана пустиня зачала якраз тоді світити таким надміром красок, якого ще в житті не бачила: острі, мов пороздирані, зариси гірських ланцюхів на сході світили всіми красками, почавши від найяснішої краски фіолету аж до найтемнішої червоно-пурпурової. А в тім самім часі зелень долин немов завмирала в матовім відблиску і ставала недвижимо мертва.
