«Мейлань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мейлань, мейлань, мейлань, мей …»
Частина V
Звитяжці й люди
Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв,
Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв.
У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни –
Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони.
Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці,
І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів…
АбутТаїб альМутанаббі
Розділ 13
… Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.
Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…
Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванниківлюдей, які обговорювали чесноти і вади нашого караванбаші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.
Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.
Яку я не бачив добру сотню років.
А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.
Яку Чен не бачив узагалі ніколи.
Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».
Це я пам’ятав.
Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ятьдесять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; денеде розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.
Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…
Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.
За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.
– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся анТанья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..
– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.
