Зате Сай не погодився.
– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!
– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…
– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирайно звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…
Чен сумлінно виклав Заррахідову думку анТаньї, той покосився на чорну кручену ґарду естока і, зрештою, згідно кивнув. Дзю заявив, що він раптом полюбив тишу і спокій – то ж незадоволеним залишився тільки Сай, але оскільки він виявився в меншості, протестувати не став.
Здається, Дзю навіть трохи засмутився з цього.
Караван тим часом пішов уперед, закривши нас від натовпу величезною хмарою пилу. Я напружив пам’ять і згадав, що уздовж північнозахідних стін міста тягнеться окружна дорога, і за півфарсангу від Шульхари мусять бути наступні брама.
Ще не забув, виявляється…
І ми звернули ліворуч, поступово віддаляючись від юрби біля «Начала начал».
Західна брама – значно скромніша й навіть немов трохи похила – теж була відчинена, але замість юрби з прапорами тут ліниво нудьгували четверо вартовихалебард Юе, а четверо вартовихлюдей так само ліниво грали в кості, сидячи на піску біля брами.
Коли ми під’їхали, ніхто навіть не поворухнувся.
– Товар везете? – про око запитала крайня праворуч алебарда, хоча з нашої поклажі було добре видно, що ніякого товару ми не веземо.
Чен зняв руку з мене, і я із чистою совістю розпочав розмову із Звитяжцями, залишивши людей на піклування Чена й Коса.
– Ні, – коротко й владно відрізав я.
– Юе Тахіро, – подумавши, про всяк випадок назвалася алебарда. – Старшина варти. Звідки їдете?
– З Кабіра, – не знижуючи тону, відповів я. Вартові були молоді, мене пам’ятати не могли, але про всяк випадок я не став називати їм навіть свого безособового родового імені.
І без видно. А запитають – назву.
Можливо.
– Із Кабіра? – щиро здивувалася Юе Тахіро. – А чому ж не крізь Шульхару в’їжджаєте?
– Суєти не любимо, – раптом заявив Заррахід таким командирським голосом, аж Тахіро мимоволі виструнчилася й перестала задумливо похитувати волосяним бунчуком. – І без нас караван зустрінуть. Ще питання є?
Друга алебарда, що стояла поруч із Юе Тахіро, обперлася об плече Придатка – поголеного вартового, який витирав спітнілу голову смугастою хустинкою.
– Це не караван зустрічають, – повчально завважила вона. – Караван собі й караван, чого його зустрічати… Це зустрічають самого Мейланьського Єдинорога і його залізного Придатка, Чена в Рукавиці!
– А нас за жеребом сюди поставили, – додала Юе Тахіро. – Нудота… Раз у житті була можливість на живу легенду глянути – і не судилося!
Я подумав, що Чен доречно обмотав зранку шолом шматком шовку, так що вийшов тюрбан із блискучим верхом – а марлотта, куплена завбачливим Косом, і без того непогано приховувала лати. Хіба що рука… вірніше, обидві руки в латних рукавицях. Але на руки Чена ніхто поки що не звертав особливої уваги.
