– А чому це вони тимчасові? – підозріло запитав я. – І чому правительки? У Мейлані правитель, а не правительки… Я ж пам’ятаю, Великий Да!.. правитель, меч «дев’яти кілець» Цзюваньдао…
Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.
– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фаррлаКабір!
Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фаррлаКабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!
– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!
– Повторино мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.
– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…
– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?
І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.
«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»
Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян АнкорКун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісімдев’ять главою роду!
А ти куди дінешся, Персте?
Воістину – спокій опор…
Правильний девіз.
Розділ 14
…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».
«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»
І ЯЧен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазнямудреця, біль і ненависть…
І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.
«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»
«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»
Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…
«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»
Чен не відповів.
Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, помоєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі АбуСалімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.
