„Батин“ давньою мовою племен із передгір’їв СафедКух, Білих гір, означає Істину, Приховану Таємницю. І ця Істина останніх свідків, Даїхранителів і Саїдана, Глави Вчення, істина Дванадцяти й Одного, дуже проста.
Вона кажуть: коли людство розучиться вбивати, воно буде вбите.
Їхня істина дуже проста.
Сім століть тому батиніти Мейланя кров’ю й попелом підписали договір із Радою Вищих Мейланя; те ж було і в Хаффі, Кабірі, Дурбані й Кимені.
Вони клялися ніколи більше не піддаватися на вулицях бойовому шалу, змушуючи городян урештірешт знищувати збожеволілого воїна. Вони клялися, що їх завжди буде Дванадцять і Один, тільки Дванадцять і Один у будьякому місті з перелічених; вони клялися в цьому страшною клятвою й ніколи не порушували її.
Вони не порушили своєї клятви, і за п’ятдесят років після підписання таємних договорів люди емірату згадували кривавих ассасинів лише в піснях, легендах і недостовірних сказаннях.
Ми ж клялися в тому, що раз на рік будемо разом із ними приносити жертву Минулим богам.
Раз на рік один із тринадцяти батинітів, останніх свідків Істини, і один зі старійшин Ради Вищих Мейланя, згідно з жеребом, будуть зустрічатися в смертельному двобої.
Сам на сам.
І Минулі боги будуть нечутно аплодувати серед ночі.
Вони аплодували – до сьогоднішньої ночі.
Якщо у двобої гинув боєцьбатиніт, за рік решту Дванадцять мусили відшукати й навчити добровільного неофіта, щоб до дня наступної жертви їх знову було Дванадцять і Один. Якщо ж добровольця не було, Минулі боги чекали ще рік.
Вони чекали стільки, скільки було потрібно для того, щоб у підземеллі старійшин Ради завжди зустрічали Дванадцять і Один.
Якщо у двобої гинув один зі старійшин, ми ховали його з звичаями й намагалися упереджувати балачки серед городян і членів родини загиблого. Відтак обирався новий старійшина, і ми посвячували його в таємницю Дванадцяти й Одного, вручаючи наслідну зброю покійного, і з нею в руках бився він біля вівтаря Істини Батин.
Якщо зброя ламалася в бою, що траплялося рідко – що ж, виходить, не судилося…
Якщо під час жертвопринесення ламалася зброя батиніта, тоді майбутній доброволець, новий Даїхранитель, входив у коло останніх свідків Істини зі своїм клинком; якщо зброя залишалася ціла, її вручали неофітові як спадщину.
Так було – до сьогоднішньої ночі.
Два століття тому під час жертвопринесення Минулим богам було вбито батиніта в Кабірі; за місяць те ж сталося в Дурбані. Сім років після цього Минулі боги терпляче чекали наступної жертви, обходячи Дурбан і Кабір, бо Дванадцять не могли відшукати Одного.
Добровольців – не було.
На восьмий рік батиніти Кабіра й Дурбана відмовилися від Істини, відреклися від Прихованої Таємниці, сказавши: якщо людство й справді розучилося вбивати, отже, воно варте того, щоб бути вбитим; а ми теж люди.
Через піввіку їхні слова повторили батиніти Кимени й Хаффи, переставши бути Дванадцятьма й Одним.
Так було – до сьогоднішньої ночі.
Бо цієї ночі в підземній залі для приношення чергової жертви Минулим богам зійдуться тринадцять убивць із переконання і тринадцять убивць із примусу; і ми порушимо договір.
Ми не будемо чекати жеребу.
