Ми нападемо на них перші, без попередження, усі на всіх, так, як нападають клятвопорушники – ізза рогу, підло й нещадно.
Ми вб’ємо їх усіх і зламаємо їхню спадкову зброю.
У Мейлані ніколи більше не підніме голову змія вчення Батин; у Мейлані ніколи більше не буде Дванадцяти й Одного.
У Мейлані залишиться тільки тринадцять мимовільних убивць.
Ми.
Старійшини Ради Вищих.
Ашока Вікрамадітья і його прямий важкий меч Кханда В’ячасена, Абдаль анФарсід і його шабляшамшер ільСамак, правитель міста Сунь Шикуань і меч „дев’яти кілець“, кривий Цзюваньдао; Джанґ Тун і ніж Бадек ханґТун, Сайф Одноокий із кинджалом Ландинґ Терусом, брати Орі й Рі з дворучною сокирою Масакірікай і бойовим віялом Сунь на прізвисько Павич; Лян Чилінь із двозубцем Ма, Язиком кобри, відтак Мотогаре Кутіє і його спис Катакама Ярі, Білий тигр; могутній коваль Ян і подвійна палиця Убан, крихітний боєць Аран Юлінь і бойовий серп Кама Мотогарі; єдина жінка в Раді, тендітна й неприборкана О Ранкесю, натхненниця сьогоднішньої ночі, і її Наґіната Каторі санКесе…
І я.
Фань АнкорКун і прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.
Учора я відправив свого брата, молодого Хо Анкора, наслідного вана Мейланя з Вейської галузі Анкорів, мешканців півдня, у Кабір. Хо поїхав, узявши з собою родовий меч їхньої сім’ї, який місяць тому одержав прізвисько Єдиноріг.
Їдь, Хо, і ні про що не запитуй…
Я бажаю тобі, щоб столиця стала твоїм домом, а не тимчасовим каравансараєм!
…Інші старійшини Ради Вищих зробили так само.
На випадок чого – бруд чуток не прилипне до молоді, хвиля ганьби не захлисне їх; і їм не доведеться сплачувати наші рахунки.
Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.
Нехай співають пісні.
Нехай розповідають казки.
Нехай… нехай живуть, як жили.
І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.
Щоб ніхто ні про що не дізнався.
Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.
На щастя, ми теж смертні.
А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..
Невдовзі північ…»
– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.
