потилицю, пробиту мною й опісля акуратно заштопану; бачив…
Друдл, схоже, кілька днів не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий і колючий їжачок відрослого волосся, ніби трава – квітчастий горбок; і був пагорбтюбетейка яскравий і святковий, а трава – побита морозом і біла від інею.
Ой, чомусь ЯЧен або ЧенЯ – словом, чомусь ми почали якось почудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазеньрадник еміра Дауда… білий, як молоко, і навіть не був – став…
Тому чорна борідка й мала вигляд несправжньої, приклеєної, і здавалося, що Друдл хоче відірвати її. Щоб не видавала, не нагадувала про те, що сталося.
А ЯЧен чомусь подумав, що Звитяжці не сивіють. Кажуть, однак, що вони тьмяніють… або іржавіють. Одне іншого варте…
– Знаєш, Друдле, – неквапно проказав ЧенЯ, – казки – вони ж як сни. А мені останнім часом один і той самий сниться, хоч удень, хоч уночі. Нібито Кабір горить, руїни навколо, і я на гнідому жеребці… Ото й боюся, що сон у руку…
ЯЧен виждав і додав, немов між іншим:
– У руку альМутанаббі. Що скажеш, Друдле?
Фальґрим Білявий і Діомед зацікавлено дивилися на ЧенаМене, Чин нервово накручувала на палець пасмо свого довгого волосся – усі відчували, що за сказаним криється багато несказанного; і друзі мої чекали продовження.
Кос анТанья незворушно грався кістяною виделочкою для фруктів. Зате Коблан мало не попирхнувся залишками чаю і захекався, даремно намагаючись щось сказати.
– Він усе знає, Друдле, – вичавив нарешті з себе коваль. – Я ж казав тобі, що ми випускаємо джина з пляшки…
Тепер настала МояЧенова черга дивуватися. Виявляється, на думку Коблана, ЧенЯ вже все знаю, причому не просто щось знаю чи здогадуюся, а знаю саме все. Що ж це виходить – єдиним випадом з дурнів у мудреці?!
Тоді ми з Друдлом – мудреці однієї масті…
– Ти прочитав напис, Чене? – дуже серйозно запитав Друдл, і блазнева серйозність злякала ЧенаМене більше, ніж метушливість Залізнолапого.
– Чи тобі розповів емір Дауд?
ЧенЯ не витримав його допитливого погляду й опустив очі. На стіл. А поруч зі стільницею був набалдашник руків’я МенеЧена. А на ньому опочивала наша права рука. А на руці, поверх кольчужної рукавички, були приклепані невеликі овальні пластини.
А на одній із них…
ЧенЯ напружив зір, намагаючись розібрати в’язь знаків, вибитих на пластині. Уперті значки не одразу захотіли складатися в слова; зате коли все ж склалися…
АбутТаїб АбуСалім альМутанаббі.
От що було написано на рукавиці… на руці… на нашій руці.
– Я прочитав напис, Друдле, – хрипко пробурмотів ЧенЯ. – Так, я прочитав його… І, після паузи, закінчив: – Щойно.
Блазень скоса глянув на анТанью, і тямущий Кос миттю наповнив кубки, проголосив кучерявий і не зовсім пристойний тост за єдину троянду в оточенні будяків; усі дружно випили, маленька Чин спробувала обмежитися ввічливим ковточком, і це спричинило бурхливі протести, а Фальґрим навіть подавився недожованою долмою, і Діомед узявся плескати Білявого по спині, але відбив собі всю руку, і…
І ніхто не помітив, що Коблан обійшов стіл і став за МоєюЧеновою спиною.
– Та збруя зі скрині, – тихо, але цілком чутно прогудів Коблан, – вона… Їх робив мій предок. Теж Кобланом звали… А робив він її для альМутанаббі. Коли той ще не був еміром.
