– А ким він був? – запитав я, не обертаючись.
– Поетом він був, АбутТаїб альМутанаббі, найкращим співакомчангіром від Бехзда до західних відрогів Білих гір СафедКух, – замість Коблана відповів Друдл, умудряючись одночасно шпурляти кісточками від черешень у Діомеда, що реготався. – Пам’ятаєш, Залізнолапий, як в аулі Хорбаші…
Певно, ЧенЯ зараз не здивувався б, якби Коблан кивнув і підтвердив, що вони з Друдлом особисто знали легендарного альМутанаббі, часи якого навіть для Звитяжців мого покоління – а наш вік непорівнянний із життям Придатків – видавалися майже нереальним минулим.
Ні, не це хотів сказати блазень Друдл. Зовсім не це.
– Звичайно, пам’ятаю! – щасливо гаркнув коваль. – Ти ще сперечався зі мною, що «Касиду про взяття Кабіра» ніхто вже всю не пам’ятає! А я тебе, ваше блазенне мудрійшество, за вухо й на перевал Фурраш, в аул! Як же мені не пам’ятати, якщо ти перед майстромустадом тамтешніх чангірів на коліна бухнувся, а він так перелякався, що й касиду тобі разів п’ять проспівав, і слова записав, і вина в дорогу дав – щоб тільки я тебе назад повів!
– Чого ти брешеш! – перебив його Друдл, зашорівшись і кидаючи об підлогу злощасну тюбетейку. – Це я тебе звідти ледве забрав, коли ти їм єдиний на весь аул молот ущент розгаратав! І якби хоч п’яний був – аж ні, спершу молот розбив, а тоді вже…
– Та хто ж їм винен, – щиро обурився коваль, – що вони п’ятирічну чачу в підвали ховають і потрійною кладкою замуровують! Не кулаком же мені такі стіни ламати? А молотом якраз, хоча й нікудишній він у них був… таки довелося наприкінці кулаком. Та я їм за місяць новий молот привіз, навіть два!.. І стінки всі полагодив…
Коваль набрав у могутні груди повітря, бажаючи ще щось додати, виникла непередбачена пауза, і в тиші чітко пролунав тихий голосок АкНінчі.
– Проспівайте касиду. Друдле, будь ласка…
Друдл навіщось закліпав, підняв із підлоги свою тюбетейку, надів на голову – і раптом заспівав дивно високим голосом, час від часу вдаряючи себе пальцями по горлу, як співакичангіри, коли хочуть домогтися тремтячого звуку, подібного до плачу.
Не воздам Творцю хулою за минулії діла,
Пише кров’ю і золою мій тростиновий калам,
Знав і доброго, і злого – та згадав пропаще місто,
Де мій кінь в проламі муру спотикався об тіла…
Здивовано слухав блазнів спів Фальґрим, приклацували пальцями в ритмі пісні Діомед і анТанья, очі яких горіли затаєним вогнем, зосереджено мовчала Чин – а ЯЧен повторював про себе кожен рядок… і знову палав Кабір, гриз вудила гнідий жеребець, схрещувалися мої родичі, що вміли вбивати, легенди ставали явою, минуле – сьогоденням і, можливо, майбутнім…
«Але ж він зараз зовсім не такий, як зазвичай, – думав ЧенЯ, – ні, не такий… ніякого блазенства, гримас, кривлянь… Серйозний і спокійний. Ні, зараз…»
«…ні, зараз Друдл мало схожий на Дзютте Уламка, – думав ЯЧен, – зараз він радше нагадує свого другого Звитяжця, Дитячого Вчителя роду АбуСалімів. Мудрий, усе розуміє і… небезпечний. Дві натури одного Придатка, у якого два Звитяжці…»
У вузьких його провулках віддавав луною гулко
Гуркіт мідного тарана війська лівого крила.
Пам’ятаю згар і вітер, і клинок тоді я витер
Об важезний, об парчевий, об покинутий халат.
Сонце зиркало імлисто, сутінки сповили місто,
Ніч безмовними губами
людську кров з землі пила…
Сухий і голосний, несподівано різкий стук наклався на Друдлів спів, жорстким ритмом підтримав утомлений голос, як кастаньєтами підбадьорюють себе вуличні танцівниці й лицедіїмутрібі – виявляється, ЧенЯ навіть не
