тризубців, знятих із ратища.
(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини АбуСалімів: продовжуй, мовляв…)
…Говорив, в основному, Нодачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджалитризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.
Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.
Але мова в першу чергу не про них.
Якщо вірити Нодачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Нодачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.
Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Нодачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?
Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.
Одним словом, Нодачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.
Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Нодачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…
Ніс, ніс і виніс. На свою голову.
…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.
Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.
Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Нодачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.
Річ нерозумна. Мертва.
Або майже мертва.
Або така, що й не жила ніколи.
Отож, коли Придаток Нодачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.
Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.
І витер неживий клинок об шкіру коня.
Якби Нодачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.
У пилюку.
(Ось у це я повірив одразу).
…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Нодачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.
