у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…
А крива шабляклич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Нодачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Нодачі сам.
У наметі. На білій повстині.
А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!
Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…
То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…
Шулма – могла!
Бачив Нодачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!
Хіба…
Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.
П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмусапоєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»
Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Нодачі…
…Отямився Но на повстині.
Білій.
Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскравочервону повстину й усю ніч вили навколо Но посвятковому.
Ніколи не забуде дворучний Нодачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.
Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.
А Придатка, який того пам’ятного дня Нодачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..
Звісно, молодець… І себе врятував, і Нодачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.
Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.
А так – добре. Із яскравочервоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за дідапрадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…
Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.
…Рік минув. Другий минув. Третій почався.
І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.
