Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.
А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.
Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.
Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.
Дикі Леза. Зовсім дикі.
Без легенд і казок. Без краси вимислу.
Як є. Посправжньому.
…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що ізза Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.
І годували не впроголодь. Це Придаткові Нодачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?
Чого вже тепер гадати…
А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.
У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.
Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.
Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..
У наметі тому й познайомився Нодачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казнаякими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскравочервоній.
Як по крові пливуть.
…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскравочервоної – відмовчувалися.
Незабаром усе з’ясувалося саме собою.
На великі місцеві свята, шістьсім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придаткишулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якогонебудь раба Придатка – неодмінно того, хто ізза Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.
Із білої повстини.
А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійцяшулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!
Ось так плеснули одного разу і для Нодачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.
(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Нодачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив
