(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…
– Що? – дивується Дитячий Учитель.
– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…
– А… гаразд. Нехай буде потвоєму. Далі казати?)
…Вийшов до гостя незваного в коло шулмус із двома списами. Подивився на суперника Придаток, лунко розреготався у нього в руці Звитяжець Чинкуеда, а тоді вістрям указав по черзі на сімох шулмусів, що попереду стояли.
Виходьте, мовляв!..
Ті й вийшли. Стоять увісьмох. Чекають.
– Джамуха! – сказав стрункий Придаток і в груди себе кулаком стукнув. Мовляв, звуть мене так – Джамуха…
…Знала сокира Шуан, що будьякий Звитяжець умінням своїм багато шулмуських клинків на вагах Бесіди переважує. А ось те, що новенький Звитяжець, не обпалений Шулмою, який не втрачав Придатків, із першого ж разу вісьмох шулмусів завиграшки покладе, – цього сокира Шуан не знала.
І дворучний Нодачі не знав. А дізнавшись – здивувався.
(І я здивувався.)
Похитався закривавлений Чинкуеда над трупами, посвистів ліниво в тиші, і в піхви ліг, не витершись. Придаток його усміхнувся недобре, у кишеню бешмета поліз і пригорщу вух звідти дістав. На землю кинув.
По сережках упізнали шулмуси вуха своїх прикордонних заставників.
За півроку новий вождь був у племені. Замість колишнього, зарізаного на очах у всіх.
І звали нового вождя – Джамуха Восьмирукий.
І на поясі в нього завжди висів прямий короткий Чинкуеда, швидкий на смерть.
А ще за три місяці вказав Чинкуеда вістрям на чотири сторони світу й сказав: «Багато земель – одна Шулма. Багато племен – один народ. Багато Придатків – один вождь. Хто не згоден – умре.»
Було це незадовго до викрадення сокири Шуана. Невдовзі й сталася зухвала втеча дев’яти Придатків і одинадцяти Звитяжців.
Сокира Шуан теж була серед них.
Вона залишилася в Кулхані. Сипучі піски засмоктали.
…Дитячий Учитель усе ще тихо шелестів, оповідаючи різні малозначні подробиці, мовчав Уламок – занадто довго, як на його вдачу, – спали мирним сном інші гості й Ґердан господаря (цікаво, чому я вважаю себе теж кимось на кшталт господаря, хоч і сам у гостях?), великі Кабірські зірки зазирали у вікно…
А я вже не слухав Дитячого Вчителя, я думав про своє. Вірніше, про чуже – про неймовірну Шулму, про Нодачі й про те, що мені його не шкода.
Геть зовсім.
Я й сам стояв упритул до тієї межі, яку Но переступив волею невблаганних обставин. Я – тут, поки що тут; він – там, уже там… але нас розділяло не більше однієї довжини клинка. Хороший випад долі – і ми будемо поруч.
А моя доля мала ім’я. Нодачі. Утікач із Шулми.
Ні, ненависть минула й наразі не з’являлася, але й жалю не виникало. Радше вже мені варто задуматися над тим, що ніяких Тьмяних я, як не намагайся, не знайду. Міф розсипався на очах, втрачаючи плоть і реальність – жахом Кабіра, Дурбана, Хаффи виявилася
