Цьому не було навіть початку.
Зиґфрид і його меч Грам, Фрейр і меч Хундінґсбана, Тор і бойовий молот М’єлльнір; Келтхайр, син Утидира, і спис Луйн, Роланд і його меч Дюрандаль, Магомет, пророк Божий, і його мечі – Джуль Факар, що означає «Пронизливий», Медхам, що означає «Гострий», альБаттар, або «Той, що розсікає», Хатей, або «Смертоносний», і ще два списи – альМонсарі та альМонсаві…
І я прокинувся, коли грім перетворився на голос – втомлений, хрипкий, злегка посаджений, немов після тривалого крику.
– Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена! – сказав той голос.
Прокинувшись, я не пам’ятав майже нічого, крім голосу і його останніх слів.
– Насниться ж таке… – ледь чутно брязнув я, і в цю мить залізна рука торкнулася мого руків’я. Поруч стояв Чен, мотаючи обважнілою спросоння головою й часточасто кліпаючи.
– Насниться ж таке… – прошептав Чен, стаючи ЧеномМною, і я ще раз побачив очима його пам’яті рівнину, процесію; і почув голос.
Ченові снився той самий сон. Однак запам’ятав він більше.
– Так, гуляти… гуляти… – бурмотів ЧенЯ, укріплюючи піхви на поясі й пробираючись до дверей. – На свіже повітря, на холод…
ЯЧен навіть не одразу завважив, що майже дослівно цитую Уламка, а коли завважив – ми вже були на вулиці й із задоволенням усмоктували нічну прохолоду.
Якийсь час ми гуляли біля головного входу, думаючи кожен про своє. Я кажу «ми», бо в першу ж секунду взаємопроникнення стало зрозуміло – Придаток Друдл розповів Ченові майже те саме, що Дитячий Учитель мені; і нам із Ченом зовсім необов’язково було обмінюватися почутим для повноти картини.
Тож ми відійшли один від одного на крок – цей крок був невидимий нікому, крім нас, – і згадували подробиці нічної розмови.
Кожен сам по собі – і водночас разом. Виявляється, «ми» анітрохи не гірше, ніж «я» або навіть «ЯЧен»…
Неподалік починався чийсь сад, узагалі не обгороджений, і там оглушливо скрекотали цикади, змушуючи вібрувати повітря. Я подумав, що в моїй волі покинути все й завтра ж виїхати з Кабіра. Емірат великий, та й дружніх земель чимало – і скрізь мене приймуть із радістю. Обзаведуся новими друзями, нічим не буду цікавитися, нікого не буду розшукувати, не стану мститися, почну проводити Бесіди упівсили, щоб не привертати зайвої уваги, а по ночах буду відводити душу із Заррахідом…
І жодних турбот – ні особистих, ні державних! Минуться видіння Кабіра в вогні, обірве свій біг гнідий жеребець, і альМутанаббі, перший Придаток на Кабірському престолі, знову стане всього лише ім’ям на одній із пластин латної рукавиці. І всі навколо вважатимуть, що там, у рукавиці є жива рука – бо що їм залишиться думати?!
Ніч пахла персиками й рейханом, я щасливо усміхався й переморгувався з зірками, чудово розуміючи, що нікуди я не поїду і, зрештою, усе в цьому житті йтиме своїм шляхом, хочу я цього чи ні.
Своїм шляхом.
Шляхом Меча.
Лише тепер до мене дійшов сенс стародавньої приказки: «Не ми йдемо по шляху, але Шлях проходить крізь нас». Адже якщо так – чи можемо ми ухилитися, відмовитися, звернути?
Ото я й звернув – за ріг, обходячи Кобланів дім.
За кілька хвилин я й Чен опинилися на тій глухій вуличці, яку не раз роздивлялися під час нашого мимовільного ув’язнення. Ага, ось тут був Ґвеніль, коли я із заґратованого віконця кричав йому, щоб він терміново повідомив Шешеза про полон нещасного Єдинорога; а потім Ґвен звернув у провулок…
– Але ж ми попереджали тебе, Наставнику, – почулося з провулку. – Упертюх ти, одначе… був.
Це, певно, Уламок знову щось утовкмачує Дитячому Вчителеві.
