Узяли Придатки з яскравочервоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Нодачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…
І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…
…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.
І чотири коні.
Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.
І земля їм тісною здалася.
Розділ 9
– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…
– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду АбуСалімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.
Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.
– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?
– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?
– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.
– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…
І ми повернулися назад.
…За три місяці до втечі потрапив у намет до Нодачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскравочервону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братомблизнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…
І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.
(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)
…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегонибайга, піснітанці, хмільна араку – все, як годиться.
Усе, та не все.
З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південносхідного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.
Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!
Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі зпід повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганахмогильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.
А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґардихрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.
