альМутанаббі!»
І чому, чому я навіть після всього, що сталося, такий жахливо легковажний? Кажу, не подумавши; пхаюся, куди не слід; сміюся, коли варто бути серйозним, і навпаки…
Уперше я подумав, що, з погляду багатьох кабірців, я можу виявитися в чомусь схожим на Дзютте Уламка. Он вона яка, личина блазня…
– А чому ти не розповів про все Шешезові? – поцікавився я, адресуючи це запитання Дитячому Вчителеві. – Розповів би, і Шешез напевно вжив би якихось заходів…
– А він і вжив, – гірко усміхнувся маленький ятаган. – Просто повірити в Шулму й погрозу Нодачі для Шешеза було не легше, ніж повірити, приміром, у тих же Тьмяних. Ото він і повірив… у все одразу. Поговорив з тобою про Тьмяних, провів опитування про доцільність турніру, доручив нам наглядати за тим, що відбувається, довірив харзійцю Маскіну Сьомому пошук Тьмяних або хоч когонебудь; прислухався до пропозиції Дзю виготовити для твого Придатка нову руку… А крім того, не пхався, куди не слід. Яких іще заходів ти чекав від Шешеза фаррлаКабіра, Єдинороже?
– Та… інших, – промимрив я.
– Інших… Для інших заходів треба вміти те, чому нас учать утікачі з Шулми! Ось так…
Слабкий шерех – і в дверях зринув силует Придатка. Я впізнав його – тепер мені все легше було розрізняти й Придатків, і ті дрібні деталі, які виявляли зміну їхнього настрою. У дверях стояв Друдл. Придаток Уламка й Дитячого Вчителя.
Ні, крім Чена, я нікого більше з них не міг наразі називати інакше, як Придатками. Та й добре… не все зразу.
– Заговорилися ми зовсім, – як ніде нічого, заявив Дзютте. – А спати й далі не хочеться. Ходімо, Наставнику, прогуляємося по холодку, охолонемо… Спи, Єдинороже, і не сердься, що розбудив. Відчуваєш, який я ввічливий став? Це все твій вплив облагороджує…
Придаток Друдл нечутно наблизився, Дзютте й Дитячий Учитель улаштувалися в нього за поясом – і за мить не спав у кімнаті лише я.
Та невдовзі і я задрімав.
І побачив сон.
Я висів у чорній оксамитовій безконечності, виблискуючи оголеним клинком. Крижана імла слабко мерехтіла численними іскорками, і я здогадувався, що кожен тремтячий вогник – це Звитяжець, дуже далекий від мене й тому такий же самотній і беззахисний перед мовчазним і байдужим мороком.
Слабкий брязкіт почувся звідкись іззнизу – якщо тут були верх і низ. Я придивився – і побачив крихітну зеленкувату кульку. Як тоді, на вулиці СомРукха, коли сколота з ґарди вбитого Шамшера бронзова кулька відкотилася до глиняного дувалу…
Щойно я про це подумав, як одразу відчув власну вагу й гігантською блискавкою помчав назустріч зростаючій кульці, простромлюючи порожнечу, розсікаючи хмари, розсовуючи плоть земну і з кожною миттю стаючи все важчим.
Тоді якийсь час не було нічого.
Зовсім нічого.
…До половини увійшовши в пухкий пагорб, величезним хрестом зводився я над похмурою рівниною, і хмари мчали по імлистому небу, чіпляючись за моє руків’я.
А по рівнині рухалася дивна процесія.
Звитяжців і Придатків.
І як тільки хтось із них проходив повз мій пагорб – я чув Імена, незнайомі мені, які заледве можна було розрізнити в гуркоті хрипкого грому.
Придаток Артур Пендрагон і меч, Звитяжець, Ескалібур, Придаток Тетра, король фоморів, і меч, Звитяжець, Орна, одноокий Придаток Один і спис Хунґнір; божественний Придаток Луг, вправний у ремеслах, і спис Ассал; чорношкірий лев Антара АбульФаваріс і меч азЗамі, СусанооноМікото, шалений богПридаток вітру й морських стихій, і його меч, Звитяжець, Десять долонь…
Вони йшли і йшли, і я вже не розумів, хто з них Звитяжець, а хто – Придаток; вони йшли, і гримів грім, і цьому не було, не могло бути кінця.
