Занедужав я, чи що?
Ні. Просто світ Придатків, моє з Ченом взаємопроникнення й залізна рука – все це непомітно відсунуло на другий план суть і сенс мого колишнього існування.
Модний візерунок на нових піхвах і світські Бесіди з Вовчою Мітлою й Ґвенілем; міркування про те, що пора б оженити свого Придатка й років за п’ятьсім усерйоз задуматися про підготовку нового – або почекати Ченових онуків, якщо сам Чен не розтовстіє й не занедужає; виїзди в місто, у гості; підготовка до чергового турніру – словом, життя Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна на прізвисько Єдиноріг до смертей на вулицях Кабіра й до віроломного удару Нодачі.
Думки про самогубство, біль і страх, і жар від палаючого горна, і мрії про помсту, солодку й хмільну помсту; і сталеві пальці на моєму руків’ї – то мертві й непорушні, то живі й наділені пам’яттю; і вбитий чауш, і легенда про Мунірові клинки, і багато, багато іншого – так, це я зараз, сьогодні й зараз…
А що далі?!
Мої переживання й близькість із Ченом, а головне – прагнення знати, довідуватися й шукати в тому, що було, що могло би бути – все це затьмарило справжню можливість помсти, реальних (чи нереальних) Тьмяних і Шешезове доручення.
Одним словом, якби моя воля, нікуди б я не ходив, нікого б не шукав, а лише розпитував би й міркував.
Помста мене більше не цікавила. Вважайте мене тюхтієм, називайте мене боягузом, блищати я на вас усіх хотів. Руку, що залишилася на турнірному полі, врівноважила рука, знайдена в кузні Ґердана Шпичастого Мовчуна й Повитухи Коблана. Втрата – знахідка, біль і горе – радість відкриття нового. Тепер мені потрібен був новий привід для помсти, щоб іти по Шляху Меча із гнівом і пристрастю, або…
Ось так… Чи не так, а просто ніч і тиша морочать мене, навіваючи думки, які зранку розвіються, як туман… Побачимо… побачимо.
– Ти спиш, Єдинороже? – тихенько почулося з кутка.
Це Дитячий Учитель. Теж заснути не може, чи що?
Мовчу. Нехай думає, що сплю.
– Прикидається, – упевнено відповідає другий голос, без сумніву, Уламків. – Хитрий він став, Наставнику… Скоро штопором зав’ється від хитромудрості своєї, і буде корки істини із сулій буття висмикувати! Даси корок на бідність, га, Единороже?
– Не дам! – роздратовано кидаю я й одразу розумію, що далі прикидатися сплячим марно.
– Не спить він, Наставнику, – мов ніде нічого, мовить Уламок Дитячому Вчителеві. Слово «наставник» він вимовляє з дивною глузливою повагою. Так міг би називати сина, що вийшов у майстри, навчений життям і досвідом батько – хоча Дзютте можна вважати ким завгодно, але тільки не навченим.
Цікаво, а скільки років Уламкові?
І чому я ніколи не бачив Звитяжців із такою зовнішністю, як у нього? Лише тому, що він – блазень? Але не народився ж він блазнем…
– Це я у всьому винен, – раптом заявляє Дитячий Учитель. – І нема потреби, Дзю, мене заспокоювати! Моє слово було останнім, мені й відповідати!..
– І зовсім не твоє, а моє! – кидає Уламок.
А я слухаю їхню сварку, і нічого не можу взяти до тями. Ґвеніль теж провину на себе брав – мовляв, якби не програв він турнірну рубку Нодачі, все було б гаразд. Я вже втомився йому повторювати: забудь, Ґвене, долю не розрубаєш, я хоч живий залишився, а скільки Звитяжців на вулицях Кабіра пішло в Нюринґу? Ото ж бо!..
Тепер ще один винуватий знайшовся. Він тут до чого? Адже не Дитячого Вчителя слово, і вже тим паче не жарти Дзю – я, я останнє слово про турнір сказав, іще в Шешеза в гостях!
– А що ти мусив був їм відповісти?! – люто сичить Дзютте. – Що ти згоден, що через якусь Шулму – якщо вона взагалі існує! – клан Дитячих Учителів покриє іржею майже вісім століть розсудливості й почне вчити юних Придатків убивати?! Що ти як Верховний Наставник готовий стати Диким Лезом і інших зробити такими ж?! Хіба ти це мусив сказати?!
