погойдуванням китиці, і ми спішилися.
Постояти з нашими кіньми – звісно, за відповідну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджалкончар зі смішно відстовбурченими вусиками біля голівки руків’ї. Його довготелесий Придаток затято смикав білястий пушок над верхньою губою, але повід у вільній руці тримав міцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене і взявся прокладати дорогу крізь галасливе юрмище.
– …Ви чули?
– Ні, а в чому річ?..
– Та ж у Хаффі те ж саме…
– Куди дивляться владоможці? Я вас запитую, куди дивляться владоможці?
– А чому ви саме мене запитуєте? Знайшли, бачте, владоможця! І нічого мені бік дряпати – щойно вчора лакувався…
– …і що дивно – біля самого ефеса! Де найміцніше…
– А ви його знали? То й що? А…
– Казки! У наш освічений час не варто приділяти занадто багато…
– Казки? Ви справді вважаєте…
– Темляк! Темляк відірвете!..
– І саме напередодні Посвяти…
– Чиєї?
– Як чиєї… сам Фархад ільРахш Придаткового малюка освячує, напередодні турніру!..
– А я що? Я нічого… тільки, кажуть, у Дурбані…
Заррахід зненацька звернув убік, Придаток Чен різко зупинився, немов боячись на щось наступити – і я побачив те, що побачив.
І мені здалося, що піхви стали незвичайно гарячі і щільно обліпили моє тіло, як суміш глини, річкового піску й вугільного пилу перед першим загартуванням, а крижаної джерельної води все не було, і я боявся потріскатися, боявся потьмяніти й розсипатися, боявся…
Переді мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумів тільки, що це хтось із місцевих Шамшерів, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблі був зламаний на три пальці вище від тріснутої ґарди зі сколеною кулькою на одному кінці. Нерівна лінія зламу наводила на нехороші думки – хоча які вже тут можуть бути хороші думки! – а інша частина Звитяжця валялася трохи оддалік, присипана бурим пилом, і вістря торкалося Придаткового стегна, розрубаного від ключиці до паху.
Як лялька на турнірі. Як шкіряна лялька, набита всіляким мотлохом упереміш із бронзовими виливками, коли Шешез АбуСалім або той же еспадон Ґвеніль демонструє перед трибунами чистоту рубки, а знавці славетного удару вже готові заверещати, захоплено вириваючись із піхов і спалахуючи під променями опівденного сонця.
Але лялька ніколи не лежить ось так – жалюгідно й неприродно підвернувши голову й далеко відкинувши безсилу руку, немов і після смерті намагаючись дотягнутися до руків’я нещасного Шамшера, який перетворився на дві такі ж мертві половинки колись живого Звитяжця.
Вони лежали зовсім однаково – Звитяжець і його Придаток, – хіба над останнім із дзижчанням вився рій жирних зеленуватих мух. І, відкотившись убік, притулилася до глиняної огорожі самотня бронзова кулька з ґарди вбитого Шамшера.
