незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…
І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чаньбо застиг біля горла анТаньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. Помоєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.
То й гаразд… ми ж не на турнірі!
– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.
– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…
Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чаньбо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.
– Бачив? – тільки й запитав він.
– Бачив, – тільки й відповів я.
І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.
Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чаньбо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й анТанью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав ізза пояса.
«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»
– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.
– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фаррлаКабіра?!
– Це пам’ять… про друга.
– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?
– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.
– Ти… ви це бачили?
– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.
Якийсь час бабця мовчала.
– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…
Вона ще трохи помовчала.
– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…
І так само безшумно пірнула в темряву.
Відтак ледь чутно скрипнули двері.
Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.
