Тоді я сказав йому, що це збіг. А він сказав мені, що коли меч удесяте не поціляє у власні піхви, це не збіг, а звичка. І не з нашим щастям кивати на збіги. А я сказав йому…
А Кос сказав мені, щоб я припинив бурмотіти собі під ніс казнащо і йшов спати.
І ми пішли спати.
Зранку, коли я відіспався, мене навідали доволі дивні думки; навідали й розташувались, як у себе вдома.
Я раптом подумав, що всі зміни, які спіткали мене – залізна рука, лати, досвід втрат і здобутків, знайомство з насильницькою смертю – все це не головне, не єдино важливе, що відрізняє Чена Анкора Колишнього від Чена Анкора Теперішнього.
Головне, поза всяким сумнівом, почалося з падіння моєї відрубаної руки на турнірне поле – але не у втраті самої руки полягала справа. Удар Нодачі розрубав надвоє нитку моєї долі, мій знак у цьому світі розсипався на дрібні шматочки, і я не зв’язав уривки нитки, не склеїв знаку – я просто підібрав один із цих уривків, жменю оскалок, підібрав і пішов далі.
Для Чена Колишнього життя складалося з безлічі яскравих пам’ятних дріб’язків, які, мов частина мозаїки, складалися в малюнок дійсності. Чен Колишній сприймав життя як безліч кольорових картинок – золоте шиття халата, пушок на боці переспілої айви, візерунок «сліди пазурів» на сап’яні піхов, мідні скріпи по краях, тінь айвану, щербата піала в чайхані…
Життя було – докладне.
Яким побачив би Чен Колишній наш каравансарай, визираючи у вікно? Напевно, таким…
«На поверхні хаузу – невеликої водойми в зовнішньому дворі – весело стрибали сонячні зайчики. У конов’язі, де гарцював чийсь гнідий із випученими й налитими кров’ю очима, сидів навпочіпки рябий хлопчинаслуга в просторій сорочці аж до землі й чистив піском бронзовий таз. Нижня гілка кривої древньої джиди кидала тінь на його обличчя – вилицювате, зосереджене, із твердим профілем дейлемця, жителя півдня…»
Чудово! Виявляється, я ще можу… деталі, дріб’язки, подробиці! Певно, Чен Колишній усе ж не до кінця вмер, а просто зачаївся до часу в Чені Теперішньому, Нинішньому.
Простонепросто…
Зате Чена Теперішнього майже зовсім перестали цікавити подробиці зовнішнього, підвладні точному опису; дрібниці, яких можна доторкнутися. На перший план вийшла безпосередньо дія, яку можна лише відчути; і почуття, які можна лише відчути, не встигаючи обміркувати; і відчуття, особисті відчуття під час зіткнення з цим стрімким й не завжди зрозумілим життям.
І стосунки між мною й людьми. І Звитяжцями. І їхні стосунки між собою.
Раніше, дивлячись на крону дерева буття, я намагався розгледіти по черзі кожен листок – який він на вигляд. Тепер же я не завважував окремих листочків, але бачив листя – і чув його шелест, відпочивав у прохолоді його тіні, і листя було для мене єдиним цілим.
Не листочки, але листя.
Так буває під час Бесіди. Все дрібне слухняно відступає вбік; все незначне, й тому здатне відволікти, відмітається вихором того, що відбувається; свідомість, пам’ять про минуле, оцінка сьогодення, мрії про майбутнє – цього більше нема, а є щось таємне, що піднімається із глибин, як Трихвостий дракон Онна… і цей дракон здатен вирішувати не роздумуючи, чинити не сумніваючись і дихати вітром сьогодення на повні груди.
Можливо, цей дракон і є душа.
…Я Розмовляв із Життям – пізнавши Смерть, я міг собі це дозволити.
І міг дозволити собі перестати бути дріб’язковим.
Одного я не міг собі дозволити – перестати вмиватися.
І я пішов умиватися.
Цього ранку Кос, усупереч своїй новій звичці, прокинувся раніше від мене, і коли я зійшов у харчевню, сніданок уже був на столі. М’яса мені зранку не хотілося, але анТанья немов угадав мої бажання: сир, зелень, коржі й міцний чай. Саме те, що треба. Крім нас із Косом, попри досить пізній час, нікого в харчевні не було – і я взявся за їжу.
