— Кодова фраза? Справді, дуже просто, — промурмотів Вольск.
— Та, що стоїть на краю.
Щось холодне м'яко пройшлося від очей Вольска до його потилиці. І він згадав.
Перед ним безмежна печера, схожа на амфітеатр, накрита циклопічним багатовітрильним склепінням. Блакитне світло живе в ній не у вигляді колон, як у Залі Часу, а в нитках сітчастої вуалі, що закриває центр печери. Вони з Овітою і Ґвен стоять на широкому круговому виступі, під самим склепінням печери. Там, де вуаль не заважає зорові, можна побачити контури затемненої сотової конструкції. Навіть з висоти двохсот метрів помітні ознаки руйнування «сот», щербаті кістяки пробитих прозорих куполів, провислі мостоподібні конструкції.
— Ці машини мертві, — чи то запитує, чи то констатує Ґвен.
— Тут Життя намагалося перемогти Час, — каже Знаюча, — але не встигло. Відділити Час від Життя не вдалося. Всі раси залишилися надалі смертними. Тут ящери оплакують своїх Богів і свої поразки. Кожний ґ'орміт хоча б один раз за життя зобов'язаний тут побувати. Здійснити паломництво. Це їхня святиня. Найсумніша із святинь.
— Тут загинули Повзучі Отці?
— Ні, — спалахи блакитного світла висвітлюють губи й вилиці Знаючої. — Діючій Розплідник Повзучих був далеко-далеко звідси, на планеті, яка давно вже впала у надра своєї зірки. Саме там відбулося вселенське зло. Туди пролізли ґирги і вбили останніх Отців. А сюди, на Фаренго, до своїх споконвічних володінь, ящери привезли спори і генетичний матеріал Повзучих. Те, що їм вдалося врятувати з руїн знищеного Розплідника. Колишній військово-дослідницький форпост Отців було пристосовано для збереження й охорони привезеного генетичного матеріалу. Ця фортеця, яку ви назвали Лабіринтом Анволі, здатна відбити атаки будь-якої відомої зброї, всіх ґиргів Всесвіту. Давні ґ'орміти перевищували сучасних у вміннях і науках. У цьому укритті вони намагалися відтворити велику расу. Але є такі помилки, які виправити не можна. Розплідник не запрацював. Пізніше він став мавзолеєм, ще пізніше — Храмом. Але ми називаємо його й далі «Розплідником». Така традиція.
— Там, за вуаллю?.. — питання Вольска залишається незакінченим. Овіта киває:
— Так, там, у спеціальному саркофазі, зберігається все, що залишилося від Отців. Наближатися до святині заборонено. Нам і так дозволили більше, ніж попередникам. Скажімо, Нурасов не бачив Розплідника. І ніхто із землян його не бачив. Ми перші, кому дозволили відвідати це місце. І невідомо, коли з'являться другі.
— Щось змінилося?
— Давнє зло повернулося. Хтось виростив другу Велику Матір ґиргів.
— Шерма? — запитує Ґвен. Запитує чомусь пошепки. Ніби тінь відступниці десь поряд.
— Ні. Її використали. Хтось невідомий забезпечив радикальну частину ноланського підпілля спорами ґиргів і знаннями про Розплідник. Шерма мала спори біля себе, коли прилетіла на Фаренго. Через те й одягнула біологічний скафандр, щоб охоронні системи Розплідника не змогли розпізнати молекулярний підпис спор. Але Лабіринт виявився розумнішим. Він виявив загрозу, знищив зародки хижаків і покарав відступницю.
— Вона мала при собі зародки ґиргів?
— Так.
— Навіщо вона це зробила?
— Їй пообіцяли зброю і допомогу в її особистій війні. Творець Тейсан запрограмував її для виконання однієї-єдиної мети — для руйнування корпорації Знаючих і визволення Ноли від окупаційних сил. Це було закладено в ній на рівні ментального відтворення спадкової інформації. Дуже глибокий рівень, на три шари глибший від рівня свідомості. Вона не могла критично оцінювати мотивації, які надходили з цього рівня. А якби раптом надумала пручатися, то збожеволіла б. Хтось дуже могутній і далекоглядний скористався цією патріотичною програмою. Відступниця ладна була за будь-яку ціну знищити Знаючих та Імперію. Навіть ціною ураження населених планет ґиргами.
— Ти знала все це раніше?
— Не все. Зараз Лабіринт розповідає мені те, чого я раніше не знала. Я чую її голос.
— Нас відпустять?
— Вас — так.
— А тебе?
— Не знаю. Тепер це я — та, котра стоїть на краю.
Овіта, ніби почувши поклик, обертається до темного проходу, який веде з тераси до надр Лабіринту. Вольску здається, що там, у темряві, стоять золоті ящери.
Знаюча зволікає, ніби щось згадує. Потім обертається до Вольска і каже:
— Потрібно дізнатися, звідки взявся пілот Махоніко. Це важливо. Він не був схожий ані на звичайну людину ані на клона. Махоніко казав нам, що він з Аврелії, але він не природжений авреліанець. Я не могла читати його думки. Він випромінював дивну енергію… Він інший. Можливо, його походження приведе нас до тих, хто виростив давнє зло. Можливо.
Овіта занурюється в темряву, і вони з Ґвен залишаються вдвох.
— Виходить, усе це — фортеця, — ксенобіолог обводить рукою видимий простір.
— Храм, фортеця, Розплідник — усе разом. І все, за великим рахунком, безглузде.
— Треба йти.
— Нам не сказали, куди саме ми маємо йти.
— Отже, це не важливо. Куди б ми не пішли, все одно вийдемо.
— І помремо на поверхні.
— Можливо, й не помремо. Нас відпускають не для того, щоб ми померли.
— Їжі немає, води вистачить на шість діб.
— У мене на п'ять.
