— Яке дерево, сину?
— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.
— Бачу. А що?
— Воно помирає?
— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...
— І воно не хворе?
— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?
— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.
— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.
Ми з Джемом лишилися на веранді. Він стояв, спираючись спиною на стовп, і терся об нього плечем.
— Джем, у тебе свербить спина?— спитала я якомога лагідніше. Він не відповів.
— Ходімо до хати, Джем.
— Зайду пізніше.
Так він стояв, поки не стемніло, а я чекала на нього. Коли ми зайшли в будинок, я побачила, що Джем плакав: на обличчі були розмазані бруднуваті плями. Дивно тільки, як це я нічого не чула.
РОЗДІЛ VIII
Того року після осені настала зима, і навіть найдалекоглядніші пророки округу Мейкомб не могли пояснити, чому так вийшло. Два тижні стояла така холоднеча, якої, сказав Аттікус, не було з 1885 року. Містер Ейвері повідав: на Розетському камені написано, що коли діти не слухають своїх батьків, курять і сваряться між собою, це призводить до змін у природі; ми з Джемом відчули на собі тяжку провину — порушили заведений у природі порядок, спричинивши цим немало прикростей сусідам і собі.
Тієї зими померла стара місіс Редлі, але ця подія минула майже непомітно, сусіди рідко бачили її, хіба що тоді, коли вона поливала свої канни. Ми з Джемом вирішили, що це Страхолюд доконав її, проте Аттікус розчарував нас: він сходив до Редлі і, повернувшись, сказав, що сусідка померла своєю смертю.
— Запитай його,— прошепотів Джем.
— Питай сам — ти ж старший.
— Саме тому ти й повинна його запитати.
— Аттікус,— звернулась я,— ти бачив містера Артура?
Аттікус суворо подивився на мене поверх газети.
— Ні, не бачив.
Джем не дав мені розпитувати далі. Аттікус ще не забув наших витівок над Редлі, тому краще облишити цю тему. До того ж Джему здавалося, що Аттікус догадується, що того літнього вечора справа не обмежилася тільки покером-роздяганкою. Джем, правда, сказав, що у нього нема підстав так думати, просто він відчуває.
Прокинувшись наступного ранку, я визирнула у вікно і мало не вмерла від страху. Я так закричала, що Аттікус прибіг з ванної з намиленим обличчям — він саме голився.
— Кінець світу, Аттікус! Що робити? — Я потягла його до вікна.
— Ні, це не кінець світу,— відповів він.— Надворі йде сніг.
Джем запитав Аттікуса, чи довго лежатиме сніг. Для нього це теж була новина, але він знав, що то сніг. Аттікус відповів, що знає про сніг не більше, ніж Джем.
— Одначе думаю, що коли він буде такий мокрий, як тепер, то перетвориться в дощ.
Задзвонив телефон, і Аттікус підвівся з-за столу.
— Дзвонила Юла Мей,— сказав Аттікус, повернувшись.— Передаю її слова: «Оскільки в округу Мейкомб снігу не було з тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, навчання в школі сьогодні не буде».
Юла Мей — головна телефоністка міста. Вона робила різні оголошення, передавала запрошення на весілля, сповіщала про пожежу, радила, як подати першу допомогу, коли не було доктора Рейнольдса.
Нарешті Аттікус втихомирив нас, ми почали дивитися не в вікна, а в свої тарілки, і тоді Джем запитав:
— А як роблять сніговика?
— Не маю уявлення,— відповів Аттікус.— Не хочу вас розчаровувати, але мені здається, що цього снігу не вистачить навіть на добру сніжку.
Ввійшла Келпурнія і сказала, що сніг не розтає. Ми вибігли надвір і побачили, що все навкруги вкрито тоненьким шаром мокрого снігу.
— Не треба по ньому ходити,— сказав Джем.— Подивись, де ступає нога, там сніг зникає.
Я озирнулася: на моїх слідах снігу не було. Джем порадив трохи зачекати, поки нападає більше снігу, тоді, може, набереться і на сніговика. Я висунула язик і піймала кілька лапатих сніжинок. Вони були холодні, пекучі.
— Джем, сніг гарячий!
— Ні, то він такий холодний, що аж пече. Та не їж його, Всевидько, нащо марно переводити. Нехай падає.
— А мені хочеться походити по снігу.
— Знаєш що? Давай походимо по снігу на подвір'ї міс Моді.
