Джем побіг стрибаючи, а я за ним, намагаючись ступати слід у слід. На тротуарі, навпроти подвір'я міс Моді, ми зустріли містера Ейвері. У нього було рожеве обличчя, з-під паска звисав великий живіт.
— Бачите, що ви наробили?— звернувся він до нас.— У Мейкомбі вже й не пам'ятають, коли останній раз ішов сніг. Погода міняється, а все через неслухняних дітей, таких, як ви.
Цікаво, подумала я, чи знає містер Ейвері, з яким нетерпінням ми чекали влітку, щоб він повторив свій номер. Якщо сніг — кара, то, мабуть, варто грішити. Мені було ясно, звідки у містера Ейвері такі вичерпні метеорологічні відомості: прямо з Розетського каменя.
— Джем Фінч, чуєш, Джем Фінч!
— Джем, тебе гукає міс Моді.
— Ходіть посеред двору. Біля веранди снігом присипало квіти. Не наступіть на них.
— Гаразд! — вигукнув Джем.— Яка всюди краса, міс Моді, правда?
— Вона мені ні до чого, ця краса! Якщо вночі підмерзне — загинуть мої азалії.
На старому, з широкими крисами капелюсі міс Моді поблискували сніжники. Схилившись над якимись кущиками, вона закутувала їх мішками. Джем запитав її, навіщо вона це робить.
— Щоб вони не мерзли,— відповіла міс Моді.
— Хіба квіти можуть мерзнути? Це ж не живі істоти.
— Я не можу як слід відповісти на твоє запитання, Джем Фінч. Знаю тільки одне: якщо вночі підморозить, то мої квіти замерзнуть. А щоб цього не сталось, я їх накриваю. Зрозуміло?
— Так. Міс Моді...
— Що?
— Ми з сестрою хотіли позичити у вас трошки снігу.
— Господи, та забирайте хоч і весь. Он там під верандою лежить старенький кошик від персиків, беріть його та й носіть у ньому сніг.— Міс Моді примружила очі.— Джем Фінч, а що ви збираєтеся робити з моїм снігом?
— Ось побачите,— відказав Джем.
Ми добряче промокли, зате перетягли з двору міс Моді стільки снігу, скільки змогли.
— Джем, а що далі з ним робити?
— Зараз побачиш. Візьми кошик, згрібай на задвірку якнайбільше снігу і тягни в палісадник. Та гляди — ступай слід у слід,— попередив Джем.
— У нас буде маленький сніговик?
— Ні, великий, справжній. Але роботи немало.
Джем побіг на задвірок, дістав мотику і почав швидко копати землю за стосом дров. Потім зайшов у будинок, виніс кошик від білизни, насипав туди землі і потяг у палісадник.
Коли ми натягали п'ять кошиків землі і два кошики снігу, Джем сказав, що можна починати.
— Тобі не здається, що у нас вийшло якесь місиво?— запитала я.
— Це спочатку так, а потім буде все гаразд.
Джем узяв грудку сирої землі, зліпив з неї «буханець», на нього поставив другий, третій і так далі, аж поки не вийшов тулуб.
— Джем, а хіба бувають сніговики-негри? — поцікавилась я.
— Він недовго буде чорний,— буркнув Джем.
Потім Джем приніс із-за будинку кілька персикових гілочок, сплів їх і зігнув — кістки були готові, лишалося обліпити їх глиною.
— Цей сніговик трохи схожий на міс Стефані Крофорд,— сказала я.— Сама товста, а руки тоненькі.
— Я зроблю їх товщими.— Джем облив водою своє чорне створіння, додав грязі. Подивився, подумав і приліпив великий живіт, що звисав нижче пояса. Глянув на мене, і його очі заблищали.
— Містер Ейвері трохи скидається на сніговика, як ти гадаєш?
Потім він набрав у руки снігу і почав класти зверху. Мені дозволив заліпити снігом спину, лишивши передню частину для себе. Поступово містер Ейвері ставав білий.
З паличок і трісок Джем зробив очі, ніс, рот і ґудзики; вигляд у містера Ейвері був сердитий, а дерев'яний оцупок в руках завершував картину. Джем відступив на крок і оглянув свій витвір.
— Чудово, Джем. Як живий, ніби розмовляв з тобою.
— Непогано, правда? — мовив Джем ніяково.
Ми не стали чекати, поки Аттікус прийде додому на обід, а подзвонили йому на роботу і сказали, що у нас для нього є сюрприз. Він був трохи здивований, коли побачив, скільки землі ми наносили в палісадник, проте зауважив, що ми славно попрацювали.
— Я не зовсім собі уявляю, як ти все це зробив,— мовив Аттікус,— але віднині, сину, можу не турбуватися за твоє майбутнє — ти знайдеш вихід із становища.
У Джема вуха почервоніли від таких приємних слів, та нараз Аттікус трохи відійшов назад і став уважно розглядати сніговика. Джем насторожився. Аттікус усміхнувся, потім весело засміявся.
— Важко поки що сказати, сину, що з тебе вийде — інженер, адвокат чи художник-портретист. Але вже тепер зрозуміло, що ти публічно образив людину. Доведеться цього хлопчину замаскувати.
Аттікус запропонував зробити сніговикові трохи менший живіт, замість оцупка дати в руки мітлу і пов'язати фартух.
Джем пояснив, що тоді це буде не сніговик, а грязьовик.
— Зроби якось інакше, але щось треба зробити. Я не можу дозволити, щоб ти ліпив карикатури на сусідів.
— Це не карикатура. Він справді такий.
— Містер Ейвері, певно, іншої думки.
— Придумав! — вигукнув Джем і зник за будинком міс Моді. Невдовзі повернувся щасливий: в руках він тримав крислатий капелюх міс Моді і садові ножиці. Джем натягнув капелюх на голову сніговика, а в зігнуту руку тицьнув ножиці. Аттікус сказав, що тепер усе гаразд.
В цей час міс Моді відчинила двері і вийшла на ґанок. Подивилася на нас, всміхнулась.
