— Всі, хто взяв сніданок із собою, покладіть його на парту.
Невідомо звідки з'явилися на партах відерця з мелясою, і на стелі заграли веселі зайчики. Міс Кароліна ходила між рядами парт, оглядаючи сніданки, схвально кивала головою або хмурилася. Біля парти Уолтера Канінгема вона зупинилась.
— А де твій сніданок? — запитала.
По обличчю Уолтера Канінгема кожен першокласник міг догадатися, що у нього глисти. А глянувши на босі ноги легко було зрозуміти, звідки вони в нього. Глисти бувають тоді, коли люди босоніж ходять у хліві або по грязюці, де валяються свині. Коли б Уолтер і мав черевики, він взув би їх тільки в перший день навчання, а потім знову ходив би босоніж до самої зими. Зате на ньому була чиста сорочка і старанно залатаний комбінезон.
— Ти сьогодні забув свій сніданок? — спитала міс Кароліна.
Уолтер дивився прямо перед собою. На його худій щоці сіпнувся мускул.
— Ти сьогодні забув овій сніданок? — повторила міс Кароліна.
Щока сіпнулася знову.
— Еге,— видавив він нарешті.
Міс Кароліна підійшла до столу і відкрила свою сумочку.
— Ось тобі двадцять п'ять центів,— звернулася вона до Уолтера.— Піди і купи собі поїсти. Гроші віддаси мені завтра.
Уолтер похитав головою.
— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.
— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.
В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.
Уолтер знову похитав головою.
Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:
— Всевидько, скажи їй!
Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.
Я підвелась і відповіла за Уолтера:
— Е-е-е... міс Кароліно...
— Що в тебе, Джін Луїзо?
— Міс Кароліно, він Канінгем.
Я сіла.
— Що таке, Джін Луїзо?
Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.
Я спробувала ще раз:
— Міс Кароліно, адже Уолтер... він Канінгем.
— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.
— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.
Що таке плем'я Канінгемів — точніше, одне з його відгалужень — я дізналася минулої зими. Одного вечора батько Уолтера прийшов до Аттікуса, щоб порадитися. Сидячи у вітальні, вони довго і нудно розмовляли про ущемлення прав на успадкування, а прощаючись, Канінгем сказав батькові:
— Не знаю, містер Фінч, коли я зможу з вами розрахуватися.
— Хай це вас не турбує, Уолтер,— сказав Аттікус.
Я спитала Джема, що таке ущемлення, він пояснив: коли тобі прищикнуть хвоста — ото й буде ущемлення; тоді я запитала Аттікуса, чи зможе містер Канінгем коли-небудь нам заплатити.
— Грішми не зможе,— мовив Аттікус,— але до кінця року він розрахується. От побачиш.
І ми побачили. Якось уранці я і Джем знайшли на задвірку цілу гору хмизу. Згодом на ґанку з чорного ходу звідкись узявся мішок горіхів. На Різдво — кошик гостролисту. А коли весною ми знайшли у дворі мішок молодої ріпи, Аттікус сказав, що містер Канінгем заплатив більше, ніж треба.
— Чому він платить не так, як усі? — поцікавилась я.
— Бо він може розрахуватися тільки так. У нього немає грошей.
— А ми бідні, Аттікус?
Аттікус кивнув головою:
— Авжеж.
Джем зморщив ніс.
— Такі ж бідні, як і Канінгеми?
— Не зовсім. Канінгеми живуть не в місті, вони фермери, криза завдала їм особливо відчутного удару.
Аттікус пояснив, що серед міських жителів багато бідних через те, що фермери бідні. Мейкомб — фермерський округ, ось чому лікарям, дантистам, адвокатам тут важко заробити. Ущемлення прав — це тільки частина незгод, що випали на долю містера Канінгема.
