— Будь ласка, Барріс, і завтра, перед тим як іти до школи, помийся у ванні.
Хлопець зареготав.
— Думаєте, ви мене прогнали, місус? Я вже сам хотів іти — на цей рік з мене досить.
Міс Кароліна здивовано подивилася на нього.
— Що ти хочеш сказати?
Він не відповів, тільки презирливо фиркнув.
Хтось із старших у класі пояснив:
— Він із Юелів, мем.— І я подумала: вона однаково не зрозуміє, як не зрозуміла мене, коли я розповідала про Канінгемів. Але міс Кароліна слухала уважно.— Їх у нас повно. Щороку в перший день занять вони приходять до школи, а потім кидають. Це пані інспекторка заганяє їх у перший день, погрожуючи шерифом, але на цьому все й кінчається. Вона думає так: витягла їх до школи, занесла в список — усе виконано, закону дотримано. А потім цілий рік відмічай — мовляв, на заняття не ходить, і все...
— А як же дивляться на це батьки? — В голосі міс Кароліни відчувалося щире занепокоєння.
— Матері у них немає,— почулася відповідь,— а батькові байдуже.
Баррісу ця розмова лестила.
— Я вже третій рік у першому класі — по одному дню рік,— мовив він гордовито.— Як пощастить, то, думаю, на той рік переведуть у другий клас.
— Барріс, сідай, будь ласка,— сказала міс Кароліна.
Отут вона зробила помилку. Поблажливість Барріса змінилася гнівом:
— Е ні, місус, не вийде!
Підвівся Коротун.
— Відпустіть його, мем,— порадив.— Він недобра людина, справжній негідник. Чого доброго, може накоїти лиха, а в класі є малюки.
Коротун був непримітним серед інших, та коли Барріс Юел обернувся до нього, рука Чака ковзнула в кишеню.
— Спокійно, Барріс,— застеріг він,— а то й незчуєшся, як витягнеш ноги. А тепер — киш додому!
Барріс, здавалося, злякався хлопчини, удвічі меншого за нього, і міс Кароліна скористалася з його нерішучості:
— Іди додому, Барріс, а то я покличу директора. Однаково я повинна доповісти йому про все.
Юел фиркнув і нехотя попрямував до дверей. Відчувши себе на безпечній відстані, він обернувся і гукнув:
— Ну й чорт з тобою — доповідай! Знайшлася тут соплива, теж мені вчителька! Думає, що вигнала мене! А дзуськи! Мене не виженеш. Затям! Я сам іду!
Він постояв хвилину, щоб упевнитися, що вона плаче, і тільки тоді, човгаючи ногами, подався з класу.
Всі з'юрмилися навколо вчительки, і кожен як міг намагався її заспокоїти. Яка нікчема цей Юел... так повестися... таких і вчити не треба... де не по-мейкомбськи, міс Кароліно, справді, ні... ви не бійтеся, мем. Міс Кароліно, почитайте нам казку. Про котика вранці було дуже цікаво.
Міс Кароліна всміхнулася, витерла хустинкою носа, сказала: «Дякую вам, милі дітки», розгорнула книжку і здивувала нас довгою казкою про жабу, яка жила в хатинці.
Коли я того дня вчетверте проходила повз подвір'я Редлі — двічі пробігала галопом,— на душі у мене було сумно, як у домі Редлі. Чи й далі навчальний рік буде такий бурхливий, як перший день? Це навіть цікаво, та коли подумаєш, що дев'ять місяців не доведеться ні читати, ні писати, то від такої школи хочеться тікати світ за очі.
Надвечір я відчула, що дуже втомилась, і коли ми з Джемом побігли наввипередки зустрічати Аттікуса, який повертався з роботи, у мене не було навіть бажання випередити його. Так уже ми звикли — бігти назустріч батькові, тільки-но побачимо, як він виходить з-за рогу вулиці біля пошти. Аттікус, здавалося, забув, що вдень я впала і неласку, і без кінця розпитував мене про школу. Мої відповіді були короткі, Аттікус не наполягав.
Келпурнія, певно, відчувала, що день у мене видався не дуже веселий, і дозволила дивитись, як вона готує вечерю.
— Заплющ очі і відкрий рот — у мене щось є для тебе,— сказала вона.
Келпурнія рідко готувала хрущики — все ніколи, але сьогодні ми обоє були в школі, день видався в неї неважкий. Вона знала, що мені подобаються хрущики.
— Я скучала за вами сьогодні,— сказала вона.— Така нудьга бути самій удома. Десь о другій годині увімкнула радіо.
— А чого? Ми ж із Джемом все одно не сидимо вдома, хіба що в дощ...
— Це так, але ви недалеко, і я завжди можу гукнути котрогось із вас. Тільки те й роблю, що гукаю. Думаю, ще встигну підсушити хрущики,— сказала вона, встаючи з стільця.— А тепер тікай звідси, я накриватиму на стіл.
Келпурнія нахилилась і поцілувала мене. Я побігла, дивуючись, що це з нею сталося. Хоче помиритися зі мною — от і все. Вона завжди була сувора до мене. А тепер зрозуміла, що була несправедлива, і шкодує. Тільки не скаже відверто, бо вперта. Я стомилася від всього пережитого за день.
Після вечері Аттікус сів почитати газету і підкликав мене.
— Ну що, Всевидько, почитаємо?
Цього я вже не могла стерпіти і вибігла на веранду. Аттікус вийшов за мною.
— Що сталося?
Я відповіла, що мені нездужається і що до школи, з його дозволу, я більше не піду.
Він сів у крісло-гойдалку, закинув ногу за ногу, засунув пальці в кишеньку для годинника. Він запевняв, що йому так краще думається. Аттікус ждав мовчки, спокійно, і я вирішила закріпити свої позиції.
— Ти ніколи не ходив до школи — і добре робив. Я теж сидітиму вдома. Ти навчатимеш мене, як дідусь навчав тебе і дядечка Джека.
— Ні, я не можу,— сказав Аттікус.— Я маю заробляти на прожиття. Крім того, мене посадять у тюрму, якщо я триматиму тебе вдома. Отже, прийми на ніч магнезію, а завтра — до школи.
