РОЗДІЛ IV
Мої подальші дні в школі мало чим відрізнялися від першого. Вони минали під знаком перетворення в життя грандіозного плану, за яким штат Алабама витратив гори паперу і олівців у своїх добрих, але марних намірах навчити мене «груповій дії». Під кінець мого першого року навчання те, що Джем називав «десятковою системою Дьюї», поширилося на всю школу, тому я не мала змоги порівняти її з іншими методами викладання. Але звертали на себе увагу деякі факти: Аттікус і мій дядечко свого часу навчалися вдома, проте знали все — принаймні чого не знав один, те знав другий. Крім того, батька стільки років обирали до законодавчого органу штату, і щоразу одноголосно, хоч він нічого не знав про нововведення, без яких, на думку наших учителів, неможливо виховати порядного громадянина. Джем навчався наполовину за «десятковою системою», наполовину за звичайною, і в нього виходило непогано, незалежно від того — діяв він сам чи в колективі. Але Джем — не типовий приклад. Ніяка хитромудра система навчання не відірве його від читання. Щодо мене, то я ще нічого не знала, хоч, правда, читала журнал «Тайм» і все інше, що попадало вдома під руку, одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.
Цілий рік моє навчання в школі кінчалося на півгодини раніше, ніж у Джема, — він учився до третьої години, — і щоразу я мчала повз подвір'я Редлі до самісінької нашої веранди — тут уже відчувала себе в безпеці. Але одного разу, пробігаючи повз дім Редлі, я помітила таке, від чого мені перехопило подих. Озирнувшись навкруги, я повернула назад.
В самому кінці садиби Редлі росли два віргінських дуби, їхнє коріння виходило на дорогу, і в цьому місці вона була нерівна. Якась блискуча цятка на дереві привернула мою увагу.
На стовбурі, в ямці, на рівні моєї голови, немов підморгуючи мені, у сонячному світлі виблискував шматочок срібної фольги. Я стала навшпиньки, ще раз поспіхом роззирнулась і витягла з ямки два пакетики жувальної гумки без верхньої обгортки.
Одразу хотіла засунути їх у рот, але вчасно згадала, де я. Дома на веранді почала розглядати знахідку. На вигляд гумка була свіжа. Понюхала — запах приємний, лизнула, почекала хвилинку — не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була «подвійна м'ятна».
Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.
— Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.
— Я знайшла не на землі, а на дереві.
Джем недовірливо гмукнув.
— Справді, на дереві,— сказала я.— Бачиш отой дуб біля школи?
— Виплюнь негайно!
Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.
— Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.
Джем тупнув ногою:
— Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!
— А ти ж тоді торкнувся стіни.
— То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?
— Не хочу, весь смак змиється.
— Не хочеш? Скажу Келпурнії.
Я послухалася Джема — не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.
Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку — це Діл.
В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.
— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.
— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.
Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.
— Бачу, Всевидько, бачу...
Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.
— Голова індіанця,— промовив він.— Тисяча дев'ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета — тисяча дев'ятсотого року. Старовинні.
— Тисяча дев'ятсотого,— повторила я.— Послухай...
— Помовч хвилинку. Дай подумати.
— Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?
— Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...
— У дорослих схованок не буває... Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?
— Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить... Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.
Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.
— То як ти думаєш, Джем, що нам робити?
