Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом — це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші — річ зовсім інша.
— Знаєш що,— сказав Джем,— хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.
— Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.
— Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.
— Як це, Джем?
— Розумієш, на них індіанська голова, отже, вони походять від індіанців. Це чарівні монети, вони дають щастя, І не якийсь там дріб'язок, як-от смажене курча на обід,— ні, це щось більше. Наприклад, довге життя, добре здоров'я, успіх на контрольній і таке інше... Це справжній скарб для когось. Поки що я заховаю їх у свою скриньку.
І перш ніж зайти до кімнати, Джем ще довго дивився на будинок Редлі. Здавалося, він знову про щось міркує.
Минуло два дні, приїхав Діл, гордий і щасливий: він сам приїхав поїздом від Мерідіана до станції Мейкомб (це тільки назва, насправді ж станція міститься в округу Еббот), його зустріла міс Рейчел в єдиному на все місто таксі; він обідав у вагоні-ресторані і бачив, як у Бей Сент-Луїсі з поїзда виходили два сіамських близнюки, і хоч йому не дуже вірили, Діл уперто доводив, що це правда. Тепер він носив не заяложені блакитні штанці, пристебнуті до сорочки, а справжні короткі штани з паском. Він не підріс, але став кремезний, і сказав, що бачив свого батька. Його батько вищий за нашого, у нього гостра чорна борода, він — президент залізничної компанії Луїсвіл-Нешвіл.
— Я трохи допомагав машиністові,— мовив Діл, позіхаючи.
— Так я тобі й повірю,— сказав Джем.— Краще мовчи. У що сьогодні гратимемо?
— В Тома, Сема і Діка,— відповів Діл.— Ходімо в палісадник.
Діл хотів грати в братів Роуверів, бо там усі три ролі благородні. Йому вже набридло грати характерні ролі.
— Мені остогидли ці Роувери,— сказала я.
Роль Тома Роувера, який раптом посередині картини втрачає пам'ять, надовго зникає з екрана, і тільки наприкінці його знаходять десь на Алясці, надоїла мені.
— Придумай щось новеньке, Джем,— запропонувала я.
— Набридло мені придумувати.
Канікули тільки-но почались, а нам уже все набридло. Що ж це за літо буде?
Ми прийшли в палісадник. Діл стояв, не спускаючи очей з похмурого будинку Редлі.
— Я відчуваю... запах... смерті,— промовив він.
Я сказала йому, щоб він замовк.
— Справді відчуваю,— вів далі Діл.
— Як це? Ти по запаху відчуваєш, коли хтось помирав?
— Ні, не так. Я понюхаю — і можу сказати, помре ця людина чи ні. Мене одна бабуся навчила.— Діл нахилився до мене і понюхав.— Джін... Луїзо... Фінч, ти помреш через три дні.
— Діл, перестань, а то так дам, що довго пам'ятатимеш. Дивись мені...
— Ну досить,— пробурчав Джем,— можна подумати, що ти віриш в жар-пару.
— Наче ти не віриш,— сказала я.
— А що таке жар-пара? — спитав Діл.
— Тобі ніколи не доводилося ходити самому вночі? Ідеш, кругом ні душі, і раптом попадаєш на гаряче місце,— пояснив Джем.— Жар-пара — це коли людина помре, а на небо потрапити не може, от вона й вештається по безлюдних дорогах, а наскочиш на неї — сам після смерті станеш таким, будеш тинятися по ночах і висмоктувати дух із живих...
— А як обійти таке місце?
— Обійти не можна,— сказав Джем,— іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: «Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене». Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе...
— Не вір жодному його слову,— сказала я.— Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.
Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:
— То ми сьогодні гратимем чи ні?
— Давайте покатаємось у колесі,— запропонувала я.
Джем зітхнув.
— Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.
— Штовхатимеш.
Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.
— Я перша.
Діл сказав, що першим буде він — адже він тільки-по приїхав.
Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.
До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки — все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи
