Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.
- То я заберу фотографії з собою?
- Навіщо тобі? - дивувались коти. - Ти ж фотографуєш не гірше.
- Я не вмію фотографувати.
- Вмієш.
- Звідки ви знаєте?
- Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, - коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.
Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку - була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.
Котів ніде не було.
- Коти, - гукнула я.
Ніде нічого не поворухнулось.
Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.
Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.
- Що це за холера, - сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.
У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.
Страшенно хотілося їсти.
- Коти, - знову гукнула я.
Нічого.
- Де ви поділись?!
Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.
- Що це за холера?
Але по-справжньому мене нічого не дивувало.
Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.
На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.
- Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?
- Чого я мала їхати?
- Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.
- Нічого.
- Як ти тут сама перебула?
Я мовчала.
- Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.
- Високі сніги?
- Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?
- Бачите, я живуча.
- Та бачу, - Охримко навіть усміхнувся. - А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.
На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.
Я проспала цілу зиму.
- Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?
- Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.
