Тої ночі мені снились на диво казкові і різнобарвні сни. Багато з того мені важко пригадати, але точно пам'ятаю, що найчастіше я була не собою, а кимось і навіть чимось іншим. Багатьма іншими.
Спочатку було так, що я таки наважилась скупатись у Дземброні, попри те, що вода була справді крижаною. Я роздягнулась і відразу, щоб не дуже мучитись холодом, пірнула. Раніше я думала, що Дземброня, як всяка гірська річка, дуже мілка, по кісточки, найбільше по коліна, але у воді, відкривши очі, я побачила, що то був оптичний обман - вона дуже, страшенно, глибока. Охримко стояв на березі і казав мені:
- Доньцю, не треба нині сі купати. На Іллі купатисі небезпечно, бо вода може затягти. На Іллі у нас не купаюцці.
Я пірнала все глибше і глибше. Повітря мені чомусь не бракувало. Я відчула, що й зовсім можу обходитись без нього.
Дземброня не глибока, ні, думала я, вона висока. Я перестала плисти і раптом полетіла. Полетіла над камінням, над урвищами і течіями, майстерно маневруючи руками. Каміння перетворились на гори. Я перелітала з вершини на вершину так легко і швидко, як не може жодна птаха. На вершині я ненадовго зупинялась, щоб перевірити, чи за мною ніхто не женеться. Ніхто.
Боже, яка я не потрібна, - думала я, - я не потрібна навіть самій собі.
Потім я стала летючою рибою.
Ще мені снилось, що я разом зі своїми котами полюю на щурів. Коти стрибали набагато краще за мене, але з ввічливості цього не показували.
Вони приганяли щура просто до мене, а мені залишалась найлегша робота: вдарити лапою щура по голові, вилізти на нього згори і вчепитись в горло зубами. Решта котів не забарилися б допомогти.
- Ми женемо його просто на тебе, - кричали мені коти, - дивись, не дай йому проскочити!
- Мені страшно, - кричала я у відповідь, - мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!
- Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!
Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.
Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.
- Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!
- Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.
- Не можна. Ти мусиш.
Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.
Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.
Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.
Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.
В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.
- Що там? - запитала я у котів.
- Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?
Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.
- Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, - сказала я. - Добре, що зображення зовсім не зникло.
- Чекай, - обурилися коти, - а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?
- Скільки?
- Більше, ніж тобі.
- Але ж я безсмертна.
- Ну та власне.
Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.
- Ми включимо лампочку, - запропонували коти.
- Це було би дуже до речі.
Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.
Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.
На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.
Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.
Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.
- Добре, що ви мені показали це дупло, - сказала я котам. - Я би і не здогадалась тут шукати.
