І тоді я побачила Варку.
Вона була одягнена в довгу білу сорочку, і під сорочкою більше нічого не було. Рухалась хаотично, не дотримуючись якогось певного шляху. Волосся розпущене. Сліпі очі незворушно дивились кудись не вперед, а вглиб.
Не пам'ятаю, чи я згадувала, що у Варки волосся таке страшно чорне, як смола. Обличчя видовжене і сухе. Смагляве. Ніс гострий. Під очима і на чолі зібрались невеликі, але вже помітні зморшки.
Варка була дуже гарною, особливо у цій прозорій сорочці, на полах з чорним геометричним візерунком.
- Варко, - крикнула я, - що ти тут робиш? Як ти сюди дісталась?
Варка почула мій голос, але не відреагувала. Сіла на землю. Я підійшла і вмостилась поруч.
- Варко, щось сталося? Куди ти йдеш?
- А що, йти треба обов'язково кудись?
- Я тебе прошу!
Верхні ґудзики Варчиної сорочки розстібнуті.
- Ти до озера так і не дійшла? - спитала Варка.
- Була погана погода.
- Я ж тобі казала.
- Я не дійшла тільки через погану погоду. Крім того, я пізно вийшла і пускатись далеко було страшно. Я би не встигла завидна повернутись.
- Невідомо, чи ти би взагалі повернулась.
Варці треба було б стати поетом. Але хтозна, може, вона і пише вірші. Вона диктує, а вуйна Миця записує. Але я не знаю, чи вуйна Миця письменна.
Звідкись Варка раптом дістала сигарету і так само невідомо чим її запалила.
- Ти куриш? - я була справді здивована.
- А що мені ще робити?
- Marlboro?
- Marlboro. Звідки ти знаєш?
- Здогадалась.
Не знаю чого я торкнулась до Варчиних грудей долонею і почала їх гладити. Варка не заперечувала.
- Мама поводиться зі мною так жалісливо, ніби я маю завтра померти, - сказала Варка, - а я не збираюсь вмирати. Я ще довго проживу. Переживу всіх.
- Варко, а тобі не важко так довго бути без чоловіка? - її сорочка сповзла з одного плеча, і я її туди поцілувала.
- А чого мені має бути важко? Жінка не обов’язково мусить бути з чоловіком. Вона може бути і сама, і з кимось іншим.
- З ким іншим?
- З усім, що навколо. Тут можна навчитись забувати, що ти жінка, і стати всім, що є у природі. А ти? Ти вже була з чоловіком?
- Була.
- Ти його лишила?
- Лишила.
- Він не сумує за тобою?
- Напевно, ні.
- А хтось за тобою сумує? Ти когось залишила там?
- Ні.
Я цілувала її все нижче і нижче. Варка гладила мене по голові і шиї. Я не знаю, чого робила це, ніколи раніше я не думала про щось подібне.
Я збуджувалась зовсім не так, як це буває з чоловіком. Не відчувала нестерпної хіті, навпаки, мені було спокійно і байдуже, навіть ліниво. Сонце сліпило очі, і я їх закрила. Тепер ми обоє були двома сліпими теплокровними істотами, які тулились одне до одного, щоб втертись, забутись, стати чимось спільним одним.
Гори дивились на нас і мовчали. Вони набагато безсмертніші, ніж я думала раніше. В горах не можна бути гордою. Не можна хотіти бути окремо. Не можна любити щось менше, ніж вони.
Я довела Варку до її дому, хоч вона цього і не хотіла. Вуйна Миця, видно, дуже переживала. Вона вибігла нам назустріч, як тільки помітила з подвір’я.
- Варко, де ти була?! - вуйна Миця мало не плакала.
- Вона ходила до мене в гості, - відповіла я замість Варки.
- Звідки ти взяла цю сорочку. Варко?
- Я їй подарувала. Правда, дуже гарна? - знову сказала я.
