Вуйна Миця, як все, добре мене нагодувала. Дала величезну мисагу борщу з кролятиною. М'яса я вже не їла давненько. Дуже смачно після довгої перерви знову його скуштувати.
- Почекай трохи, - сказала вуйна Миця, - хліб ще в печі. Як сі спече, то озьмеш собі боханець.
- Скоро будуть сніги, - говорила далі вуйна Миця, - треба тобі сі підготувати. Як випаде сніг, то ходити до нас стане трудніше.
- Якось впораюсь.
- Може, зимуй у нас?
- Не хочу вам набридати. Коли стане зовсім тяжко, то прийду, не переживайте. Ще не будете знати, як мене збутись.
Варка за весь час не сказала жодного слова.
- Коли зима, то час так не біжить борзо, як тепер, - казала вуйна Миця. - Довше треба спати, набагато довше, кутатисі в тепле, забивати шпари лахами, аби не дуло. Може так дути, що дайбі.
- Сподіваюсь, що вікна мені не замете снігом. Мені важливо, щоб було видно гори.
- Може замести, доньцю. Але ти сі не бій. Спи тогди, коли так буде. Все так не буде. Тут, в горах, люди живут по-природному, як звірі. Зимою звірі ховаютсі в нори і барлоги і там сидє. Сплє собі. І ти так роби. Чєсу буде багато, аби подумати, щось собі хатнє поробити.
- Я плету покривало. Досі мало плела, а коли похолодніє, зможу закінчити.
- О, в’єжи собі. Тільки не бійсі чєсу.
Коли я повернулась до Франевої хати, то відразу почула зсередини якийсь незвичний звук. Ніби капає вода.
Подумала, може, коти побешкетували, поламали криничний краник. Я не казала, але криниці біля Франевої хати не було. Вода проведена просто в хату і пускається за допомогою цього краника. Так високо викопати криницю було би неможливо. Надто глибоко довелося би копати.
Я увійшла до хати. З краником все в порядку, але капання не припинялось. Воно мало відзвук металу, більше було схоже на механічне, ніж природне. Чим ближче я підходила до ліжка, тим більше звук ставав знайомішим. Це було не капання, а цокання. Гучне і ритмічне.
На ліжку поруч з подушками лежав старенький механічний годинник округлої форми. Червоний, протертий у кількох місцях корпус. Я взяла годинник в руки, і він голосно задзеленчав.
Я зовсім не здивувалась його появі. Тільки подумала, що взимку з годинником буде важче нудитись.
Після кількох погожих днів погода раптом почала стрімко змінюватись. Повіяв сильний холодний вітер, листя на деревах гірських підніж з жовтого стало тьмяно сірим, потім неприємно задощило, що, однак, мені не було аж дуже неприємним.
Більшість часу я проводила в хаті. Читала, плела покривало, просто дивилась у вікно. Я думала, що навіть якщо мені ще не вдалося все остаточно забути, то інші люди, ті, яких я залишила, давно вже забули про мене.
Надвір я виходила тільки в туалет. Біля дверей я взувала тумаки і кептар - обидві речі відійшли мені у спадок від Франя.
Їла дуже мало. Варила собі рідкі зупи з картоплею, квасолею і морквою. Тут я полюбила моркву.
Охримко був приніс мені великий слоїк з бринзою, і вона, хоч і плісняла згори, все одно залишалась смачною і поживною.
Коти невідлучно ходили за мною. Коли я виходила надвір, вони чекали мене на порозі, не хотіли мокнути. Я не рахувала, скільки їх є, може, п’ять, може, більше. Деколи вони змінювались, якийсь кіт, якого я добре
запам'ятала, раптом кудись зникав, а на його місці з’являвся новий.
- Я не маю чим вас добре годувати, дорогі, - казала я котам, - ловіть мишей або щурів.
Коти, проте, не були надто вибагливими. За небагато часу вони вже їли зі мною мої не дуже смачні зупи. Навіть гризли сиру картоплю і моркву. Коли я цілий день нічого не їла (не тому, що не мала, а просто не хотіла), коти приносили мені мишу і клали її на стіл, даючи знати, що це мені. Щоб я не соромилась. Одного разу вони принесли мені мертвого дятла. Невідомо, де коти його відпорпали, бо дятли, всі, які були, мали вже давно відлетіти у вирій.
Втім, з котами витримувати затяжні дощі було легко. Я їх по черзі гладила, говорила до них, а вони дивились на мене так, ніби я не розумію, що вони мені відповідають.
Вчора ненадовго визирнуло сонце, напевно, востаннє по-осінньому. Дощ припинився, хоча на деяких вершинах тривав далі. Вітер ущух, даючи дорогу іншому, холоднішому, з морозом.
Я випрала брудні речі і повісила на дроти сушитись.
А сьогодні зранку пішов сніг.
Я дивилась у вікно, як він падає: поволі, незграбно, без поспіху, зі знанням, що його приходу вже нічого не може зашкодити.
Сніг падав у такт цоканню годинника. Виглядало так, що вони змовились.
- Я справді подібна на ведмедя в барлозі, - сказала я котам.
Мені було дуже радісно бути тут, згори, у затишку, без пам’яті і без страху, без нікого, з котами і навіть без них.
- Що ж, будемо вмощуватись спати.
Коти повистрибували на ліжко, я закуталась в ковдру, обклавшись теплими котячими тільцями як грілками.
Монотонно цокав годинник, падав сніг - і я заснула.
Я собі постійно повторювала, що завтра можу не прокидатися дуже рано, можу поспати довше, допізна, можу прокинутися аж під вечір, бо не маю, зовсім не маю куди поспішати.
