- Варю собі, що захочу. В мене є піч. Я думаю, що коли залишусь тут на зиму, то навіть тоді не змерзну, така добра піч.
- Тобі таки тяжко, нє?
- Тільки коли треба рубати на дрова, але я придумала збирати в лісі хмиз і розпалювати пічку хмизом.
- Е, що то за вогонь з хмизу?
Варка до мене майже не говорить. Тільки «Добрий день». Колись вона працювала в сусідньому селі бібліотекаркою.
- Дивисі, бо коли з тобов щось сі стане, то ніхто не допоможе. Коби зі мнов нічо сі не стало, бо тоді Варці так само ніхто не допоможе, але тобі ліпше, бо маєш очі, а вона нє. Без очей трудно.
Мені здається, що вуйна Миця рада мені, бо так вона перестала бути краєм села. Тепер краєм села стала я. Вуйні Миці приємно бути не останньою в списку.
Її корова дає дуже жирне молоко.
- А ти знаєш, що робити, аби молоко не кєсло?
- Що?
- Став його у відро з холодною водою. А якщо не бридиссі, то ліпше кинь у молоко жабу. Ади, злови якусь малу жабу і кинь в молоко.
- Я бриджуся.
- Та чого сі бридити, якщо жаба то таке саме що і молоко? То всьо одна природа.
- Може, якщо жабу добре помити… А вона не кусає?
- Жаба?
- Я чула, що є такі жаби, які кусають.
- Хто тобі таке казав? Де ти могла таке почути? То всьо брехня. Жаби не кусають. Хіба коли яка відьма на ню сі оберне.
Мені треба йти, бо скоро буде починати темніти. В горах темніє дуже швидко.
- До побачення, - кажу я вуйні Миці, - дуже дякую за молоко. Ви такі добрі до мене.
- Донько, та хто буде тобі помагати як не я? Раз ми тут одні, то мусимо допомагати одне одному. А ми тут одні - тільки ми та й Бог над нами. До Бога звідцика дуже близько.
Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.
Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.
Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо дід був одягнений в одяг, схожий на давню уніформу). Лісник безсоромно порпався в моїх речах.
- Що ви тут робите? - обережно, але впевнено спитала я.
- А ти хто така? - видно, що дід був дуже збентежений.
- Я тут живу, хіба не видно?
- А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!
- Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.
- Щось я не чув, аби у Франя був брат.
- Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.
Я брехала.
- А вид на жительство у тебе є?
- Що?
- Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.
- Є, зрозуміло. Показати?
- А покажи.
Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.
Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.
- Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку. - А ти тут сі не боїш, сама?
- Не боюсь. В горах нема злих людей.
- Що правда, то правда. І надовго сюди?
- Не знаю. Може, і назавжди.
- Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?
- Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.
- Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.
- Дякую.
