- А мама твоя де? Не переживає за тебе?
- В мене нема мами…
- А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…
- Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.
- А то де, Греція?
- За цими горами.
- Ти дивисі, і там є полонини?
- Є.
- Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?
- Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.
- Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?
- Є. І не одні.
- А я думав, за цими горами вже конец світа.
Тепер я знаю, чия це була хата - якогось Франя.
Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.
Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.
Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.
- Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.
Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.
- Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.
Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.
Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.
- Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.
Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.
Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.
Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.
Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.
Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».
- Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.
Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.
- У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.
- А не нудно тільки кукурудзу теребити?
- А що мені ще робити!
Я таки сказонула дурницю.
- Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.
- Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.
- Якби ти жила тут, то не ходила би.
- Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.
- А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!
- Туристів?
- Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.
Варка замовкла.
