Хоча дехто каже, що вона народилася без піднебіння і взагалі ніколи не говорила.
Вона одягається у довгі подерті спідниці і ходить боса в будь-яку пору року. Її мама з метою економії шампунів завжди стриже її налисо. Тому Люба перебуває у постійному стані відростання. Коли в неї місячні, вона вся заляпана кров'ю. Її молодший брат Вулан на пасовиську щодня її ґвалтує, а вона моторошно регоче. Деколи після всього Люба пригортає його і цілує в чоло. Я в цей час дивлюся за Любимими коровами. Якщо з ними щось станеться, Любина мама накаже Любиному братові висікти Любу різками, і той з радістю візьметься за виконання.
Люба стала для свого брата першою жінкою. Незабаром він стане для неї першим і єдиним гінекологом, коли треба буде з метою економії в домашніх умовах робити аборт.
Вона завжди моторошно регоче, хоча деколи мені здається, що це так вона усміхається.
Васильовські: худезна висока мама і три руді дівчинки сидять на сходах сірої мурованої хати і чекають, коли вмре стара вуйна.
Коли вона вмре, хата стане їхньою, бо вони не мають де жити. Поки що вони всі четверо живуть у старенькій літній кухні, яка стоїть поруч з хатою. Вони, особливо руді дівчатка, чекають з великим нетерпінням, коли вже переберуться у розкішні, покриті мохом і цвіллю, як сама вуйна, хороми, будуть стрибати по затхлих, але вишитих подушках, будуть спати на курячих, але перинах.
Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:
- Вуйночко, коли ви помрете?
На що вуйночка відповіла:
- Помру, донько.
Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.
Вуйна живе вже ціле століття.
Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі - любителі старовини або підпилі польські туристи - гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.
Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.
Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.
Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.
Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.
Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.
- Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.
- Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.
- Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.
- Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.
Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:
- Таня! В тебе повна голова вошей!
Я вдам, що здивувалась:
- Що ти таке кажеш? Які воші?
- Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!
- Мамо, в мене немає вошей!
- А це що таке?! - і виймає з волосся велику товстеньку вошку. - Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!
- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!
Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.
- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!
Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.
- Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! - кричу бабі з воріт.
- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?
- Правда, - відповідає Ласька.
