Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, «неймовірна кількість страв і напоїв». Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: «То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?». Арьол розправляє плечі і голосно втягує повітря ніздрями. «Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися, її звати Інґе Поль, я про неї доповідав». Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть гнітюча.
Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити?
Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати настільки кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. «Слухай, — казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін, — якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці». Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.
Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, але його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.
Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.
Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».
Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.
Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — цьому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок пизди!». Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.
Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.
Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і АLL YOU NEED IS LOVE?
Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані століття. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до
