восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним з популярних дописувачів журналу «Life»?
Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди, проте, не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.
Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них зараз — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.
Софія АНДРУХОВИЧ
ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…
Коли йдеться про саму любов, я б сказала, що її не існує. Ні, ви неправильно зрозуміли: це не цинічне твердження з метою продемонструвати тверезий розум та холодне серце; це не крик розчарованої стражденної душі, обдуреної та покинутої; і це — хоч я знаю, повірити важко — не така вже й безпросвітна банальність. Твердження «любові не існує» означає лише те, що казати «любов є всюди» було б ще гірше.
Я навіть не уявляю, як могло з’явитися настільки порожнє і водночас таке універсальне поняття, хто міг доплюнути аж до такої крайньої точки абстракції: простежити за усіма гормональними змінами, фізіологічними процесами організму, інстинктами, психічними травмами, родинними історіями, соціальними статусами, матеріальними можливостями, збігами обставин, особливостями характерів, смаками, впливами, прихованими та явними мотивами, погодними умовами, почутими словами, вивести з усього цього якусь вірогідну формулу чи закономірність — і після знака «дорівнює» або на перетині ліній графіка добути величину чи знайти точку, що позначатиме самі знаєте що.
Ви вірите, ніби щось таке реально зробити? Я вам заздрю, у мене проблеми з математикою.
З іншого боку, ще сміхотворніше плести про щось на кшталт «прекрасної таїни», «містичної казки» чи «незбагненного плоду печалі та розлуки». Я розумію, що це пісні для двох сердець, і що від любові до ненависті один крок, і що за крок від ніжності народжується ніж, і що так ніхто не кохав, і що десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, і що є тільки вічна загадка Любові, і що любити треба й мою парасольку, і що полюбиш і козла. Але ж це маячня, ви усвідомлюєте? Це просто соромно, таке городити, усім нам мусить бути соромно. Це порожні слова, нічим не підкріплені, дурні й безпідставні, і нескінченно неправдоподібні. Просто люди — ліниві, перелякані і схильні до надмірної чуттєвості істоти, тому їм простіше повірити, що «берег любові — в далекім тумані», і зовсім не брати до уваги несподівано вдалого для кишечника дня, образи на родичів і мигцем зауваженого відображення свого, такого, виявляється, різьбленого профілю у вітрині взуттєвого магазину.
Можливо, любов удалося б відстежити, якби існувало щось типу борхесівського «Алефа». Ви розумієте, про що я? Про те, що краще вже сказати «любові не існує», ніж «любов є всюди», бо, хоча обидва твердження тотожні, перше все-таки чесніше і точніше.
Далі я спробую показати вам усю марність та розмитість цього діла. Бо писати про любов дуже просто, одне задоволення, раз плюнути. Для письменника немає простішої та благодатнішої теми — ніхто ніколи не скаже: «Неправда! Це він не про любов написав! Любов не така!», бо хто його зна: любов — вона ж усюди, вона ж усіляка. Тільки щоб у кишечника був вдалий день і щоб рівень гормонів у організмі не зашкалював і не падав нижче допустимої норми.
Есеї, вони, зазвичай, у нас пишуться як: автор розповідає історію, або й кілька, про щось пережите ним, щоб бути реалістом і наголосити на власному життєвому досвіді та вмінні глибоко відчувати життя кожною клітиною свого тіла, або почуте від якогось знайомого, чи підслухане, чи побачене, одним словом, якусь просту, але виразну історію, а потім починає її, цю історію, розмусолювати, вибудовувати навколо неї логічно-парадоксальні конструкції, виводити мораль, простежувати закономірності, ставити запитання, на які не існує відповідей, — і тут же ці відповіді давати, розпачливо щось вигукувати,
