Надія Петрівна була таємничим містком, який пов’язував ці дві несумісності, ніби на підтвердження того, що всі речі у цьому світі якось взаємопов’язані. Данута Йосипівна і Анна Степанівна були пов’язані через Надію Петрівну.
Пан Орест був сусідом Данути Йосипівни. Інженер на пенсії, він мав «золоті руки», якими користувалися всі знайомі, коли виникала необхідність щось полагодити. Пан Орест умів лагодити що завгодно. Не кажучи вже про банальну трубу під мийкою на кухні, яку прорвало у Надії Петрівни одного разу. Але, на щастя, на той момент у неї в гостях була Данута Йосипівна. Данута Йосипівна подзвонила до пана Ореста, той виявився вдома, і не гаючись приїхав.
Надія Петрівна мешкала сама. Її чоловік, який все життя працював на керівних посадах, недовго прожив після виходу на пенсію. Його діяльній натурі було мало дачі і пасіки, де він і раніше, проводив увесь вільний час. Не допомагало навіть активне втручання у бізнес обох синів, яким часто доводилося допомагати то порадами, то зв’язками. Чоловік почав худнути, хворіти і через кілька років помер, так і не дочекавшись остаточного діагнозу. Звертання до найбільших медичних авторитетів області не допомогли. Надія Петрівна, яка звикла всі сили і час віддавати сім’ї, спершу трохи розгубилася. Але допомогла Данута Йосипівна, для якої Надія Петрівна і раніше шила у вільний час. Данута Йосипівна привела ще кількох клієнток, а ті — своїх подруг. І вже незабаром увесь час Надії Петрівни був щільно розпланований між замовленнями.
На свої шістдесят Надія Петрівна не виглядала, вона все життя здавалася молодшою, ніж була насправді. А тепер її струнка фігура, яку зовсім не зіпсувало народження двох дітей, дуже вигідно вирізнялася на тлі розповнілих ровесниць і навіть молодших за неї жінок. Надія Петрівна не могла б точно сказати, чи бракує їй покійного чоловіка. Вона намагалася не думати про це довгими годинами за швейною машинкою і розкрійним столом. Час від часу ловила себе на тому, що і далі не дозволяє собі ходити в халаті, бо цього не любив чоловік, продовжує готувати на вечерю його улюблені страви, які ставить на стіл рівно о дев’ятнадцятій, як звикла роками, і ніяк не може навчитися готувати на себе одну, їжі завжди виходить забагато. Вона і далі користувалася парфумами, які подобалися чоловікові, носила зачіску, на якій він наполіг багато років тому, і навіть купувала, заварювала і пила його улюблений зелений чай, хоча ніколи раніше його не любила. Момент, коли його смаки стали її смаками, а його звички — її звичками, настав так давно і непомітно, що тепер навіть якби вона хотіла повернутися до своїх колишніх уподобань, їй би це навряд чи вдалося. Але Надія Петрівна не любила повертатися до минулого. І навіть не через міцно засвоєну Гераклітову аксіому, а просто через схильність все робити один раз, але добротно і назавжди, щоб не виникало спокуси виправляти. Єдине, чого їй справді бракувало після смерті чоловіка, це чоловічих рук у господарстві і його порад. Чоловік не припускав думки, що в його сім’ї може приймати рішення ще хтось, окрім нього. Поза вузьким простором дрібних господарських клопотів усе в їхньому житті визначав чоловік. І несміливу Надію Петрівну це дуже влаштовувало. А тепер їй самій доводилося приймати незвичні рішення, наприклад, чи переписувати квартиру на дітей, чи робити у ній ремонт, і навіть чи їхати відпочивати на море, як наполягає старший син. Надія Петрівна тепер радилася в основному з Анною Степанівною, більше не було з ким. Хоча Анну Степанівну досить важко було відірвати від роздумів над власними проблемами, і коли їй не вдавалося розповідати про них, вона незадоволено замовкала, але слухала неуважно, продовжуючи думати про своє. А її поради переважно бували одноманітними:
— Та шо ти, Надєнька, брось, развє це проблема. От у мене зять…
І Надія Петрівна слухняно переключалася на серіал про зятя, який після виходу діяльної Анни Степанівни на пенсію став єдиною розвагою колишньої виховательки. І коли історія з квартирою завершилася цілковитою і неминучою поразкою зятя, Анна Степанівна після короткої ейфорії відчула пустку в житті. Тепер їй не було на кого скерувати бурхливу діяльність, і вона навіть схудла і засумувала, виказуючи тривожні і знайомі Надії Петрівні ще з часів, коли живий був чоловік, симптоми.
— От, Надєнька, і пройшла жисть. А шо осталось? Біда, — резюмувала Анна Степанівна, і тепер її обличчя вже не розпогоджувалося після третьої чарки, а навпаки, ставало ще сумнішим і більш розгубленим, і вона вже без колишнього апетиту закушувала кров’янкою, купленою спеціально до її приходу.
Пан Орест полагодив трубу дуже швидко. Надія Петрівна запросила його до столу, і вони посиділи втрьох із Данутою Йосипівною, яка того дня затрималася довше, ніж звичайно, і навіть погодилася випити чарочку вишневої настійки, власноруч приготованої Надією Петрівною для особливих оказій. Пан Орест відмовився від горілки і також випив чарочку вишнівки, оцінивши вишуканий смак і особливий рецепт. Вони з Надією Петрівною розговорилися, виявивши чимало спільних інтересів, — дача, пасіка, потаємна алхімія консервування, заквашування і навіть випікання, — у всьому цьому пан Орест орієнтувався значно краще, ніж усі чоловіки, яких знала Надія Петрівна.
