слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.
— Гаразд? — перепитав.
Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», — майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»
Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:
— Ви українець?
— Що?! — мало не закричав Роман. — Чорт забирай, ви мене розумієте?
— Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…
— Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.
— А що сталося? Я можу чимось допомогти?
Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова — у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:
— Сталося те, що я і моя подруга, — он вона, бачите, — мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.
— Що таке «срані гопники»?
— Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!
— Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! — вона підвищила голос.
— Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.
— А документи у вас залишилися?
— На щастя, так.
— Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… — Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: — Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.
— Точно, — погодився Роман.
— А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.
«А ми скромні», — подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:
— Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?
Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар — чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася — тепло і радісно, як здалося Романові, — тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.
— Мене Аґнєшкою звати, — нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.
— А я Роман.
— Ага, Роман… Роман — це гарно.
— У моєму теперішньому становищі бути мною погано.
— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?
— Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? — таки поцікавився він.
