не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.
Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.
— О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, — вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.
Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», — тільки й подумав він.
Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.
Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік — стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.
Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них — це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, — думав Роман. — Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»
Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.
А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.
Роман поглянув на Оленку — та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла — мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.
Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:
— Це вже Прага.
— Гарно тут, — подивившись у вікно, промовив Роман.
Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.
Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.
