— Для початку сядь.
Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У разі чого беру Олену і їдемо в лікарню. Якщо ця ідіотка буде заважати, то доведеться застосувати силу», — вирішив він для себе. Хлопець розлючено нишпорив по кухні поглядом, учепившись сильними від злості руками в край стола. Полька оцінила ситуацію і, підвівшись зі свого місця, стала між Романом та невеличкою тумбою, на якій лежали ножі й виделки. Примирливо піднесла руки й вела далі:
— Послухай мене, будь ласка. Снодійне в чаї потужне, але шкоди ніякої не завдасть, Олена буде почуватися свіжою й сильною. Якщо вона випила повну чашку, то проспить, певно, аж до ранку. І замість того, аби драматично сплескувати руками, подякував би, що я тобі організувала стільки часу, аби ти міг придумати, як пояснити Олені все, що з вами сьогодні сталося.
— Вона мене й так зрозуміє.
– І це добре.
Аґнєшка ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.
— Навіщо ти носиш із собою снодійне? — запитав і за кілька секунд додав: — Та ще й у чаї…
— Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні — улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.
— Ага, зрозуміло.
Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.
— Добре. Я бачу, ти заспокоївся. — Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. — Як ти ставишся до літератури?
— По-різному. До гарної добре, до поганої погано, — відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. — Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.
— А чого так?
— Ну, — почав пояснювати він, — турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? — насторожився хлопець.
— Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? — поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.
— Не знаю особисто жодного письменника.
— Я — письменниця, — повідомила вона, іронічно усміхнувшись.
— Ти?
— Я.
— Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.
Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.
— Чого ти смієшся? — насуплено поцікавився Роман.
— Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі — добряче подумати.
— Над чим думати?
— Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.
— Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, — із неприхованим сарказмом запитав він.
— А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.
Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.
