виїхали з України, — майже констатувала Аґнєшка.
— Чому ти так думаєш? — заскочено спитав він.
— А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?
— Нехай так, — неохоче погодився Роман.
— Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.
Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, — жити чужим коштом у чужій країні, — у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.
З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це — ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала:
— То що скажеш? Згода?
Він мовчав кілька хвилин, аж поки зрозумів, що саме його насторожило.
— Припустимо, я погоджусь. Але з чого ти взяла, що про мене можна книгу написати? Я ж ніхто. Був невеликий відтинок життя, коли я був кимось, у дитинстві, — весь світ крутився довкола мене, так, я це пам’ятаю. Так, я закінчив школу, здобув вищу освіту, облаштував квартиру, яку отримав у спадок. Але за всі ці роки в мене не з’явилося жодного справжнього друга, та навіть і несправжнього не з’явилося. Я абсолютно нічого не досяг: пропрацював кілька років на середній роботі середнім працівником із середньою зарплатнею. Я впевнений, що більшість моїх колег нескоро помітить, що я звільнився, а мої колишні сусіди по будинку — що я виїхав геть. Я ніким не став. А точніше — я став ніким. І до сьогодні ним залишався, поки не впав іще нижче, бо тепер я до всього побитий безхатько.
— Ой, Романе, давай без декадансу, добре? Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду досі нічого не знає, та ще й сліпа до того ж. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вихований у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги.
— Ти хочеш зіграти на халепі, у яку я потрапив?
— Так, хочу. Але з рівною користю і для себе, і для тебе. Я маю гроші й хочу викупити в тебе всю цю історію. Переваги очевидні: ти від усього цього відсторонюєшся, ніби воно не твоє, така собі психотерапія. Крім того, ти можеш жити в Європі з коханою людиною, майже не напружуючись. А я маю чудовий сюжет для щемкої ліричної книги, яку давно мріяла написати, бо в основному пишу на соціально-політичну тематику і вже стала побоюватись, що однієї ночі мені висадять двері і просто заберуть як ворога народу.
— А як же з Оленою? — спантеличено спитав Роман.
— А що з Оленою?
— Ну, вона так хотіла до Праги. Та і я хотів. Та що там хотів! Я перед Новим роком маю показатися на новій роботі, у мене ж підписано контракт!
— А це і є Прага. Долю не обманеш, Романе. Стосовно всього іншого — рішення все-таки за тобою. Якщо захо чеш, я дам вам грошей на квитки до Праги, і ви вже завтра поїдете звідси. І все у твоєму житті буде так, як ти планував. У вашому житті, — виправилася полька.
Роман добряче замислився. У щоденній метушні, у біганині між роботою, де шефом був дивовижно гладкий покидьок, і домом, де чекала Олена, яка багато в чому не могла обійтися без нього, останнім часом нічого не відбувалося. Уже декілька років почувався так, ніби впав у трясовиння, яке засмоктує щодень глибше. Саме тому він врешті пристав на благання Олени поїхати працювати кудись у Європу, аби не почати гнити заживо в тій майже безнадійній державі та на тій майже безнадійній праці. І ось Європа йому першого ж дня надавала по вухах. Про те, щоб позичити в польки грошей і поїхати до Праги, як і планувалося перед тим, Роман тепер і не думав. У дечому він діяв напрочуд забобонно, що загалом суперечило його характеру затятого реаліста. Тож робити другу спробу там, де, здавалося, самі обставини сказали тобі, що не треба, було не
