в його дусі. Варіант із Чехією вже закрився, залишалося обрати, чи повертатися додому, чи спробувати викрутитись і закріпитися тут, у Варшаві.
У Романа давно закінчилися аргументи проти Аґнєщиної пропозиції, але він досі вагався — надто дивно це все було. Вона нарешті дістала з торбинки сигарети, витягла одну, клацнула капсулу на фільтрі і, запаливши, глянула на нього спідлоба.
— А стосовно того, знати Олені це все, чи не знати — справа твоя. Вона сліпа, вона нічого не помітить. Можеш їй усе розповісти, можеш сказати, що ви вже приїхали до Праги, а вона спала всю дорогу. Мені байдуже. Але довірся моєму жіночому досвіду — якщо ти їй усе розповіси як є, то вже з першого дня, коли буде працювати посольство, вона тебе затероризує вимогами звідси виїхати. І одного разу ти зламаєшся й поступишся. Повернешся в Україну і житимеш із нею в дуже, як я розумію, скрутних умовах. Ось і думай. Це якраз той випадок, коли один може думати і за двох.
Романові згадалося, наскільки експресивною є Олена всупереч своїй фізичній ваді і в цілому лагідному характеру, і подумки він погодився з Аґнєшкою.
— Це що, я збрехати їй маю? — сказав він.
— Ти кохаєш її, Романе?
— Так, кохаю.
— Тоді доведеться збрехати. Кохання на брехні й тримається, майже завжди. Від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває. Таке собі коло.
— Добре, я згоден, — врешті здався він, усе обдумавши.
— От і чудово, півгодини тебе уламувала. Як хлопчика якогось. Ось тобі мій номер на всяк випадок. — Вона дістала нотатничок і акуратно вивела на папірці свій номер, ім’я і прізвище. — Якщо буде щось невідкладне — шукай мене за ним. Коли матиму потребу з тобою зустрітися, я вкину до поштової скриньки біля вхідних дверей записку, там усе буде написано, зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув Роман.
— Ось тобі гроші. — Аґнєшка, не рахуючи, витягла з гаманця жмутик банкнот і поклала їх на столі перед Романом, поруч із ключем. — На перший час вистачить. До Нового року ми побачимося обов’язково. Спустися, може, пізніше до магазину, купи вам щось пожувати, тут поруч. Газ працює нормально, вода тепла є цілодобово, в іншій кімнаті телевізор, але він тобі ні до чого — ти не розумієш польської. Та він, здається, і не працює, — пригадала вона. — Чаю і кави, — не знаю, що ви там любите більше, — як і цукру, у цій квартирі достатньо, а з рештою розберешся. Усе зрозуміло?
— Усе. Дякую тобі дуже.
— Не дякуй, ми квити. Мало того, що подарував мені ідею для книги, так я ще й зробила сьогодні настільки добру справу, що при розборі гріхів її можуть зарахувати за десять.
— Думаю, це могло б покрити їх усі за раз, — пожартував Роман.
— О ні, навіть не сподівайся. Письменники грішать дуже багато. Ну все, я пішла, на мене чекають. До зв’язку, Романе. Веселого Різдва, — промовила Аґнєшка, підіймаючись, махнула пальчиками й зникла в коридорі.
За нею зачинилися двері, потім Роман почув, як на вулиці заводиться й зривається з місця «опель», і аж тоді нарешті повернувся поглядом до столика, де залишилися гроші, ключ, дві чашки — його із залишками чаю і її, порожня, зі слідами помади на краєчку, — та імпровізована візитка Аґнєшки. Її прізвище було Кохановська.
«Дивна ця Кохановська», — подумалося Роману.
Люди взагалі дивні.
Ілюзія
І так теж трапляється, хоча й дуже рідко. Ідеш своєю дорогою більш-менш упевнено, часом ще й когось ведеш за собою, але врешті робиш єдиний необережний крок — і ось ти вже у глибокій ямі, по саму маківку в лайні. Тепер ти смикаєшся на всі боки, дриґаєш кінцівками, дуже обережно використовуєш останні запаси повітря й вишіптуєш у довколишню гнилизну всі молитви, які знаєш, навіть вигадуєш свої. А янголи Господні збираються десь там нагорі, як охоронці в супермаркетах, і регочуть із тебе, надриваючи животи біля своїх камер спостереження. І лише раз на мільйон випадків
