родович-киянин, родове ім'я якого було — Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан[116], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.
У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія[117] візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді — у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина — молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря[118] і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.
Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».
Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:
— Обрізаний, іди-но до іудеїв.
— Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, — відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.
Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.
— Бідний Ерге, — промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав:
— Шехіна — то добрий знак, а син шалішина Левія — мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.
Так вступив я до склавинського загону.
Майже всі вої в ньому були з північних племен — сіверяни, буртаси, кривичі[119]. Моїх родовичів-киян було п'ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.
Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.
Я повирізував з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони, і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:
Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…
Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.
Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю
