- Лежи, лежи! - відповів він зосереджено. - Я закрию тобі обличчя, але то так треба. Тобі зараз полегшає. Спи. Спи.
Підмостивши опори, він накрив мою голову кам’яною скринькою так, що я не бачив нічого. Лише коли до моєї рани на грудях торкнулося щось холодне, мені в очі вдарило блакитне сяйво. Я помітив: світився великий плескатий камінь. По ньому перебігали швидкі іскринки, - згасали і знов спалахували, - і Це тривожне мерехтливе світло проходило навіть крізь закриті повіки. А на цьому камені лежав інший, - він теж світився, але тьмянку-вато, заспокійливо, зеленаво.
Чотири рази перекладав Енкамай обидва камені з місця на місце, аж доки обійшов усі мої рани. При цьому він мимрив щось собі під ніс, але що саме - я не міг збагнути. Та - дивна річ! - у мене з кожною хвилиною зменшувався біль; мною оволодівав незвичайний стан, - мені здавалось, що я став легесенький, немов хмаринка, і ось-ось зрину у височінь, - а в той же час не міг навіть поворухнутись. Я наче спав з розплющеними очима. А потім я чи й справді заснув, чи просто втратив свідомість.
Прокинувся я, кажуть, через два дні, коли мої рани вже почали загоюватись. Енкамай сидів біля мене почіпки, курив і лагідно всміхався.
- Камінне шаманство! - прошепотів я через силу.
- То тобі приснилося, хлопче! - сказав Енкамай.
Він моргнув мені по-змовницькому, і я зрозумів: ні, то було насправді - і урвище біля озера, і палахкотливе багаття, і сяючі камінці, що повернули мені життя.
Проте Енкамай і цього разу не розповів мені нічого. Він пообіцяв розкрити таємницю пізніше, коли я виросту...
Геолог, який слухав цю розповідь з напруженою увагою, вигукнув:
- Ну, то далі, далі!.. Невже на цьому й скінчилась історія з Енкамаєвим амулетом?
- Ні, не скінчилася! - хитнув головою Хітто. - Я сподіваюсь, що саме ти й допоможеш мені розкрити цю таємницю до кінця.
...Років через два після отого мого невдалого полювання до нас приїхав російський лікар, Григорій Петрович Колобков. Йому доводилось не тільки лікувати, ай вчити нас грамоті, боротися проти забобонів, насаджувати культурні навички, - взагалі, виконувати найскладніші обов’язки нечисленних тоді на Чукотці комуністів. Він був розумний і чуйний, - незабаром усі полюбили його від щирого серця. І тільки мій дід ставився до нього з незрозумілою для мене упередженістю.
Не знаю, чим я сподобався Григорієві Петровичу, але йому спало на думку, що я можу стати лікарем. І він таки захопив мене медициною. Я почав допомагати йому, навчився виконувати найпростіші медичні процедури, познайомився з властивостями ліків. Тоді мені здавалося, що наука вже розкрила всі таємниці, і треба тільки засвоїти досягнуте, щоб скрізь і завжди перемагати смерть.
Та ось до нашої “лікарні” прийшов мисливець Суанка із скаргою на якусь чудну хворобу. Рік тому на руці в нього з’явилась виразка, він припік її розпеченим залізом, але від цього по всьому його тілі розкидало пухирі, якіпотім тріскалися, оголюючим’ясо.
