аплікація сонця, — мені даровано не було; і що головоломки робилися все складніші й складніші, аж до тієї вишуканої простоти, коли врешті-решт у моїй руці опинилася запалена сиґарета, і правильним розв'язанням було не що інше, як на позір банальний перекур, який тут означав перший ступінь утаємниченості.
Одразу потому мене (попід руки) вивели на причал, і за всією логікою, — якщо лише хтось зауважив тут бодай якусь логіку, — довкола вже мало бути би не поле, а потайне лісове озеро, яке поночі я нібито сплутав із ріллею. На жаль, ні, жодних чудес не сталося, і зусібіч — куди лише сягав погляд — зеленів і колосився лан, тобто теоретично я міг би піти собі геть, шукати автобуса, наприклад; але чи то внаслідок викуреної сиґарети (до якої щось підмішали, безсумнівно), чи то в результаті пережитих пригод, чи то під впливом втаємничення, я відчував, що навіть подумки не можу залишити цей дивний осередок неадекватності, цей прихисток для дурисвітства, котрий до того ж, за якимось там черговим ініціаційним щаблем, відкрив мені своє справжнє обличчя (чи, мо', одне із них), виявившись славнозвісним, легендарним і напівміфічним Монастирем Ідіотів, потрапити до якого мріє в глибині серця кожен адепт суспільної адаптації, а заразом симпатик Доґми.
Отож я залишився.
Ба більше — я залишився на невизначений термін.
Однак помилявся б той, хто уявив би, ніби тут щоночі відбувалися подібні профанні містерії, або що мене, скажімо, звели
Не було жодної подібної маячні.
Як не було й задекларованих обмежень чи табу.
І можна було б усе це потрактувати як відпустку в колі нововіднайдених приятелів, якби не майстерне, замалим не віртуозне моделювання братами й сестрами щоденних ситуацій у такий спосіб, що, попри позірну свободу вибору, я постійно опинявся в становищі жорсткої детермінації і вихід щоразу мусив шукати сам.
За час мого перебування в монастирі я з багатьма заприязнився, але дивна то була дружба — так можна було би приятелювати з персонажами власних снів. Я навіть мав кілька недовгих інтрижок із кількома сестрами, та знову ж таки це були зв'язки, немовби вичитані з позичених книжок.
І дивним чином я майже нічого не пам'ятаю із свого чернечого життя. Можливо, найяскравішим (бо найвиразнішим) спогадом є щоденна ранкова кава з молоком, яку я пив, сидячи в шезлонгу на пристані.
Пам'ятаю також, що перша, «карнавальна» ніч час від часу повторювалася, та дарма я тішив себе сподіваннями, що вже досконало знаю порядок церемоніалу — кожного разу один або кілька елементів змінювалося, і таким чином змінювався весь сценарій, так, ніби за час мого монастирського перебування ми мусили перепробувати всі можливі варіанти розвитку подій, перейтися усіма шляхами цього саду розгалужених стежок, простежити увесь комбінаторний потенціал ритуалу.
Шкода й говорити, що фінальна сиґарета, наприклад, відігравала попри свою позірну реквізитну обмеженість, найрізноманітніші функції:
— я пропалював нею фіранки й надувні кульки, застосовував у виготовленні домашнього бульбулятора, пускав дим кільцями і давав прикурювати пахітоску перебраній на Марлен Дітріх сестрі-повії;
— одного разу мені довелося підпалити нею петарду з
— котрогось дня я мусив, не випускаючи її з рота, немов якийсь босяк, читати довжелезний монолог, аж поки сиґарета не догоріла до фільтра, і так, з приклееним до нижньої губи бичком, я відтворював якісь нордичні пристрасті;
— кілька тижнів поспіль я удобрював попелом ґрунт вазонка, в якому жила Alcea rosea L. var. nigra Cav., удобрював,
