до мене, вона цілком змінила лексику. — Я бачу, ласкавий пане, Ви людина інтелігентна, то я Вам так скажу: з цими молодими по-іншому не можна, традицій вони не знають, історії не шанують і навіть свій всеохопний цинізм не мають чим підкріпити, ото тільки й можуть, що свідчити неправдиво та цитувати неточно, а цей вірш неперевершеної Марії Маґдалини фон Лош — ви ж, сподіваюся, знаєте справжнє прізвище Лілі — зовсім не про чорний день, а про білий саван, і ці рядки стали вже майже народними, Ви мабуть не раз їх чули: «Саван чистий, ніби сніг… квіти світять біло, та ніхто не впав до ніг, не оплакав тіло».
— А загинула вона по-дурному, — втрутився кореспондент. — У сам розпал воєнних дій поперлася на батьківщину, де від дитинства не була, — трапляється такий різновид патріотизму, що загострюється з настанням менопаузи, — і там її кокнули, чи то свої, чи то чужі, значення вже не має, найголовніше, що вона свідомо йшла на смерть, навіть чути не хотіла про евакуацію, ну і дістала то, шо х'тіла, хоча, як на мене, це — найпідліший різновид суїциду.
Тут хлопчина, якого вже всі списали з рахунку співрозмовників, знову заговорив:
— …якщо гинуть із власної волі, це називається самогубство, а самогубство має три різновиди: можна його вчинити, можна до нього спричинитися, можна мати його на совісті…
Однак тітка-стипендіатка не слухала його, знову обурившись, але цього разу якось по-материнськи:
— Неправда, неправда, і хоч народні легенди заслуговують на увагу і повагу, ми мусимо знати факти, аби не забувати своєї минувшини, а факти кажуть, гейби в бабиному яру росла верба, росла на березі потічка, в якому і п'яний, впавши мармизою донизу, не втопився би, верба, кохані мої, верба, ви знаєте ті верби над річками, що в дзеркалі води відсвічують сизою листвою…
— Гик! — сказав хлопчина, а кореспондент розлив залишки спирту.
— …Лілі сплітала дивнії гірлянди із лілій та стокроток, із первісток та пустоцвіту, з амелій і омели, а ще з тих дивних квітів, які простий люд називає таким вульгарним словом, що годі й повторити, навіть цнотливі українські дівчата воліють називати їх бодай же «перстом мертвяка», аби не тією огидною лексемою…
— Гик! — сказав цим разом кореспондент, а хлопчина по слові «лексема» (насправді ж — після чергової порції спирту) виблював під стіл і тут-таки заснув.
Мене теж почала непокоїти і дратувати якась особлива, як мені здавалося, абсурдність цієї, нехай п'яної, бесіди, до того ж від усього випитого мені почало раптом здаватися, що дух покійного Вільяма вже надто довго і без сенсу переслідує мене, помщаючись за надмір перебреханих цитат та нестачу криміналістичної експертизи тим особливим несмаком окремих своїх актів, сторінок і п'ятистопних ямбів, який з невідомих причин досьогодні викликає захват посполитої еліти. Тому я втрутився й почав викладати власну версію загибелі Лілі, що, зрештою, не перешкоджало вічній стипендіатці правити своєї, таким чином виникла якась пекельна контамінація:
— Та шо ти гониш пургу, стара підошво, — таким був мій вступ, — я краще знаю, як угробилась Лілі, бо це ж єдина смерть, яку я по-справжньому оплакував, а я, щоб ви знали, до тонкосльозих не належу…
— …вплітала навіть «палець трупа», а потім вип'ялася на поземну гілляку, аби прикрасити старече дерево вінком…
— …Лілі приймала душ…
— …як раптом зрадливе віття надламалося…
— …і мила ноги тим особливим невротичним робом, аби не торкатися руками стоп…
— …і з тріском полетіло у ріку…
— …для цього виливала спеціальний плин просто на дно ванни…
— …а як назло там був чорторий і води нуртували, єдине глибоке місце на цілому руслі…
— …і злегка танцювала в ньому…
— …і Лілі бовтнула у хвилі разом з омелою й стокротками…
— …Лілі просто послизнулася…
— …і захлинулася зненацька у потічковій бистрині…
— …і вдарилася головою до недавно купленого крану фірми Hansa…
— …і потонула…
— …і потонула…
— …і сукня її біла, обтяжена вагою диких квітів, потягла на дно…
— …так по-дурному…
