— …перелом основи черепа, миттєва смерть…
— …знайшли її гробарі, бо тіло прибило до берега просто під цвинтарем…
— …знайшли її сусіди, яких затопила вода з горішнього поверху…
— …і поховали по-християнськи, хоч було багато пересудів…
— …і поховали по-християнськи, та я на похорон не поїхав…
— …отак…
— …отак…
— …на жаль…
— …на жаль…
— …однак…
— …однак…
Не знаю, скільки б ще продовжувався цей ідіотський дует, що до кінця трансформувався у фальшивий унісон — непомітно для себе я й сам утягнувся в скандинавську бридню, яка мене так дратувала й непокоїла, — та ситуацію раптом врятувала Кока, що не зронила до цього моменту ані слова: вона раптом пішла до себе в купе і за хвилю повернулася із розкішно виданим альбомом репродукцій Альбрехта Альтдорфера. Властиво альбом містив репродукцію лише однієї картини — «Перемога Олександра», зате крім загального вигляду чималого полотна там подавалися безліч збільшених фрагментів, і можна було у всіх деталях поліграфічного кольороподілу роздивитися з німецьким педантизмом виписаних лицарів Христових.
Чесно кажучи, усього цього з мене вже було досить, забагато, курва мама, явний перебор, зайвина, надмір, тим більше що Кока поклала альбом просто переді мною (вияв симпатії?), і ціла решта (за винятком хлопчини і подруги кореспондента) зібралася позад мене і, схилившись та дихаючи випарами, розглядала репродукції.
Відчувати за спиною ціле це кодло було не надто приємно, робилося гаряче й задушливо, аж раптом хтось почав смоктати і пестити умілим язиком моє ліве вухо, а що воно в мене майже глухе, то перебільшено чутливе, проте я відрухово смикнувся, уявивши, що це могла бути одна із червонохрестних жалібниць, але чергова порція ласк засвідчила, що це була Кока! — лише в неї міг бути пірсинґ на язику.
«Еге! — подумав я собі. — Усе не так безнадійно! Хоча з іншого боку цікаво, чи взяв я у своєму житті бодай одну жінку, а чи завжди брали вони, засовуючи в мене свої пірсинґи, і тільки потім я вже засовував у них все решта?» А вголос сказав:
— А що, поросята, чи не покурити нам сінця? За перемогу лицарів Христових, наприклад.
Товариство заґелґотало, з'явився звідкись похідний бульбулятор, і невдовзі солодкавий аромат ґанджі поповз — вагоном, запахло батьківщиною, кірзаками і КПЗ.
— балачки пішли по другому колу;
— виповнені теплим димом слова, немов репліки-«хмарки» в коміксах, зависали над оповідачем і залишалися до кінця розмови — здавалося, до них можна повернутися будь-коли, гортаючи сторінки вечірки в зворотному порядку;
— і вже не дует, а цілий секстет звучав за столом (хлопчина, попри те, що сестри милосердно вдихали в нього дим методом «рот у рот», так і не очуняв, тому сьомого голосу не було);
— однак, навіть не зважаючи на те, що ми з Кокою вже активно й пристрасно петтінґували («руки на стіл! руки на стіл, сволото!» — кричав безрезультатно невиспаний і голодний внутрішній цензор), я вслухався в голос кореспондента — той оповідав одну із своїх газетярських історій, під впливом трави сподобляючись на таке складне фразування й таку бездоганну пунктуацію, що мене аж завидки брали.
Кореспондент:
— От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немовби це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапяються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен
