АМтм

Раптом хтось ухопив мене за ремені і втягнув у тамбур.

Я різко обернувся.

То був військовий кореспондент. Він штовхнув ногою двері, схопив мене за вилоги й заверещав:

— Ти що собі дозволяєш, сволото?! Ти ідіот чи зрадник?! Сигнальна ракета вночі! Ти знаєш, чим це може скінчитися? Ілі ти савсєм мудак?

«Савсєм мудак», — подумки відповів я на пароль, а вголос сказав:

— Чого ти? Чого ти стрімаєшся? Попустися. Ішов би краще бавитися із своєю дівчинкою.

Зненацька — я навіть подивувався такій різкій метаморфозі — він якось знітився, обм'як і відпустив мене. Потім відійшов у інший кут тамбура і там, відвернувшись до вікна, закурив. Декілька разів глибоко затягнувся, випускаючи дим на скло.

Я вже хотів відчалювати, коли він прохрипів якось криво, не обертаючись, напевне, витягаючи зубами сигаретний фільтр:

— Знаєш, найсмішніше те, що вона і справді виявилася незайманою.

— Ет, — сказав я, відчиняючи заново двері, - не гризися. Чого тільки не трапляється в житті.

І вже опускаючись на підніжку, додав якомога веселіше:

— Та ще й в новорічну ніч!

Тримаючись за поручень і видивляючись, як з-під вагону вибігає — немов конвеєрна стрічка хлібокомбінату — колія, я намагався загадати, як потрібно згрупуватися, які м'язи розслабити, а які напружити перед стрибком. Однак пригадав небагато. Доводилося покладатися на пам'ять тіла. Тож коли після розвилки понеслися вздовж рейок пласти низькокристалічного пилу, я відокремився від материнського організму потяга і скочив задом і назад, задом і назад, ще в польоті починаючи бігти й відхиляючись якомога більше на спину, як учили мене численні інструктори; і, на моє притлумлене падінням здивування, все справді вдалося — мене не розмазало в пизду й не покалічило, я лише примудрився відірвати підошву від лівого черевика і роздерти до крові коліно, але то було пусте: до станції Монмантр залишалося яких шістдесят кілометрів, а до павільйону #3 — я дійду, навіть накульгуючи, щонайбільше за півгодини.

Третина вод, третина слів, третина кімнат

Чути погрозливий гуркіт моря…

Лесь Подерв'янський

Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.

В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.

Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.

Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.

Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.

Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.

Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.

Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша,