який, вочевидь, переповз сюди із попереднього сюжету — це треба було перевірити.
Праворуч білів пунктиром ряд однакових котеджів, ліворуч простягався піщаний берег, поділений щоп'ятдесят метрів на дільниці металевим поруччям та стежками бетонних плит. Тут, звалені у купи, громадилися парасольки, ширми, лежаки та атрибути пляжного спорту. Я намагався пройти якомога далі, туди, де кінчалася забудова і де в мене було більше шансів залишитися непоміченим.
Однак, минувши невеличкий гайок рахітичної південної зелені, я пожалів, що забрів так далеко.
Тут були люди.
Я випустив з уваги тих фанатиків (як вважають вони) здоров'я, що зриваються вдосвіта й займаються (як їм здається) спортом на свіжому (як прийнято вважати) повітрі.
Щоправда, люди ці з'являлися — як вважав я — з туману і зникали в ньому, але тим гірше: я не міг передбачити, які сюрпризи ховаються за зоною видимості.
Декілька чоловік рачкувало на мілині, практикуючи чи то грязетерапію, чи то копрофілію.
Якийсь пан вигулював, ніби пса, ручну сороку (серед морського птаства сорока, вочевидь, почувалася білою вороною, бо навіть пробувала перевальцем іти, немов ворона, а не підстрибувати, як це прийнято в нормальних сорок — давалося їй це нелегко, і вона щоразу тицялася дзьобом у пісок).
Вражаючих розмірів бабця сиділа в складнющій йогівській асані, підстеливши під тілеса ціле татамі і дихаючи за системою Фаркаша Кемплені — її замалим не промислове сопіння переслідувало мене ще добрих півкілометра.
Туман згустився, і на деякий час я цілковито втратив орієнтацію, немов потрапив у якесь метафізичне місце без жодних ознак реальності. Та незабаром — коли крізь імлу почав просвічувати галогенний прожектор сонця — мряка почала танути, і світ проявлявся поволі, ніби на фотографії.
Постатей, на жаль, з'являлося щораз більше. Мене обігнало двійко чоловіків — вочевидь, батько із сином — батько (неголене обличчя, купальний халат, капці на босу ногу) ніс поперед себе в обіймах поліетиленовий пакет BOSS із обірваними ручками, а вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічний юнак (помаранчевий ірокез, окуляри, хіп-хоп-штани) тягнув за собою візок з картатою торбою. Мимоволі я почув уривок їхньої розмови, з якого випливало, що обидва — іноземні туристи:
— Who the fuck are you? — нетерпеливився батько.
— Don't do me any fucking favours, — з безпідставною гідністю власника greencard відповідав син.
— І can't understand this fucking business, — не по-гамлетівськи нервував батько.
— Don't fuck with me — син був безапеляційний.
— You don't fucking me — мляво захищався батько.
— Fuck the world! — узагальнював син.
— ОК. ОК. Fuck me, — принижувався батько.
— І got fucked by my fucking barber, — поров якусь явно субкультурну ахінею син.
— You're a fucking jerk! — не витримував батько.
— You're fucking right, — погоджувався син.
— Go fuck yourself! — не вгавав батько.
— Oh! Fuck it! І guess l'm fucked now — син уже мав досить.
— You're a fuck-up! You're a fuck off! — зациклився батько.
— Who gives a fuck? — по-філософськи відреагував син, і невдовзі обидва зникли в імлі.
Я навіть не намагався зрозуміти, що означала ця розмова, хоча інтонаційно діалог міг би вписатися в таку, скажімо, схему:
— Ну, як тобі тут?
— Та нічого. Повітря свіже, хоч і наповнене несвіжими обіцянками.
— Тобто? До мене не дійшло.
— А з мене вже вийшло. Буває. Слова з когось виходять, але ні до кого не доходять.
— Ну то хрін із ними. А ти орієнтуєшся, де ми?
— Думаю, це велика гульба і жрачка.
— «Гульба» як «прогулянка»? Ок. Але де жрачка? Я від учора ніфіґа не їв.
