Розділ XXXI
— Тс-с-с! — приклав Женя палець до губів. — Чуєш?
Вітасик перестав дихати, прислухаючись.
— Ага! — ледь чутно прошепотів. — Ходить!
Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.
На дверях висіли три міцні замки різного розміру — великий, більший і найбільший їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.
— Ходить! — впевнено повторив Вітасик.
Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне — хтозна.
— Невже не помилявся Жора Лук'яненко? Невже справді хтось там є? — прошепотів Женя.
— А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.
— І живе під землею сімдесят з гаком років?
— А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.
— Його хоч годували. А цей як?
— Може, там такий склад, що хто його зна… А може, десь за багато кілометрів від села є потаємний вихід, і він час від часу поповнює запаси.
— Ти думаєш, що це звичайна людина?
— Думаю, що ні. Думаю, він володіє якимось надзвичайним екстрасенсорним даром. Інакше як пояснити появу отого кухлика з диким медом?..
Це було нове диво.
Вчора увечері баба Секлета, подоївши корову, понесла ставити молоко у льох і виявила на долівці дерев'яний кухлик із диким медом. Кухлик був старовинний, із різьбленим орнаментом якогось твердого темного дерева (може, навіть мореного дуба). А мед свіжий, запашний. Баба клялася, що в неї такого кухлика ніколи не було.
— Дребедєнь! — сміявся наступного ранку Андрій. — Вигадує баба. Щоб вам було цікаво… Набридло їй у самоті жити. Рада, що ви тут крутитеся. Ви не знаєте тої баби… Її кухлик, я певен.
Але хлопці Андрія не підтримали. Вони повірили бабі Секлеті. Легше всього сказати: «Дребедєнь», — і викинути з голови, не думати.
Баба так щиро дивувалася, так здвигала плечима:
— Ти диви! Знову Рукатий. То забирав, а тепер дає…
Вона наче забула, що забирав Жора Лук'яненко, а не Рукатий.
Та проникнення у льох із підземелля тепер виключалося: пролам був надійно замурований. Закидали землею хід і замуровували той-таки Андрій разом із татом.
Ні! То не була містифікація баби Секлети. Хлопці були певні.
— За день-два нагряне ота комісія, почнуться розкопки, дослідження… І він змушений буде зникнути, — з сумом сказав Женя.
— Ага… Шкода… — погодився Вітасик.
— Ти знаєш, я гадаю, що вони нічого не знайдуть.
— Я тільки-но хотів це саме сказати. Мені теж так здається.
— А все-таки добре було б знати рецепт тієї суріки.
— Але як стати праведником? Це ж і на уроках не побалакай, не прогуляй, не підкажи, не побийся, двійку не схопи…
— Важко, — зітхнув Женя.
— Тс-с-с! — тепер уже Вітасик приклав палець до губів. Вони затамували подих, прислухаючись.
