Всеволод НЕСТАЙКО
«БАРАБАШКА» ХОВАЄТЬСЯ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Повість
Розділ І
— Ти гадаєш, що це вбивство? — спитав капітан Горбатюк.
— Не виключено, — зітхнув капітан Попенко. — Для самогубства підстав жодних. Для втечі — теж. Справи у фірмі чудові Прибутки ростуть. Нещодавно придбав у балерини оперного театру «Тойоту». Здоров'я нівроку. У коханні щастить. Восени збирався одружитися. Як то кажуть, фортуна усміхалася з усією прихильністю.
— А якихось зловживань, порушень у фірмі не помічалося?
— Жодних. Я сам перевіряв. Він проходив свідком у справі одного підприємства. Мав із ними ділові контакти. В інших клієнтів у звітності плутанина. У нього — повний ажур.
— Може, кудись поїхав. До батьків абощо.
— Нема в нього батьків, — мовив Анатолій Петрович. — Інтернатський. Мати-одиначка померла, як йому було три роки. І родичів близьких нема. Самостійний був хлопець. Всього досяг власними силами. Без підтримки. Я таких поважаю.
— Що ти про нього вже в минулому часі — «був», «був»!..
— Та ні… просто… шкода хлопця, якщо… Він мені сподобався.
— Раз сподобався, — переконано сказав Степан Іванович, — значить, живий.
— А де ж він подівся? Мав подзвонити чотири дні тому — мені треба було дещо уточнити, — і… Саме чотири дні тому, виявляється, зник. «Тойота» у дворі стоїть, нікому нічого не сказав, нікого не попередив…
— А наречена?
— Плаче, побивається. Каже, подзвонив їй зранку… У той день вони мали йти в театр, дівчина страшенно любить оперу… «Вибачай, я мушу на день виїхати у справах. Не хвилюйся. Завтра приїду». А вчора були її іменини І він не приїхав, навіть не подзвонив, не дав телеграми.
— Вони не сварилися? — уточнив капітан Горбатюк.
— Ні. Навпаки, каже, він був такий ніжний напередодні. Пропонував пришвидшити термін весілля, не чекати, поки здадуть новий будинок в експлуатацію. Пожити в нього на винайнятій квартирі. Хоча до цього соромився своєї «Воронячої Слобідки».
— Він мешкає не сам? Ти з сусідами говорив?
— Говорив. Він їх ні про що не попереджав. Хоча стосунки у них товариські, добрі. Там живе пара пенсійного віку. Теж щиро переживають.
— Може, рейдери наїхали на фірму?
— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Взагалі-то він хлопець спортивний. Першорозрядник із боксу. І зв'язки в спортивних колах має. Міг спробувати самотужки з ними поборотися…
— Кімнату оглядав?
— Оглядав. Навіть не довелося зламувати. У сусідів був ключ. Він їм лишав запасний. Про всяк випадок. Там у них течуть батареї. Всі речі на місці. Записки ніякої не знайшли.
— Як його звуть?
— Жора Лук'яненко. Георгій Іванович.
— Ти хочеш, щоб я зайнявся цією справою? — майже ствердно запитав Степан Іванович.
— Хочу.
— Але ти ж знаєш, що на мені й так дві незакінчені…
— Знаю. Але в мене весь час перед очима і він, і його наречена, і навіть ті сусіди-пенсіонери… Вони так просили мене:
